На верстах Чумацького Шляху

Середа, 10 серпня 2016 г.
Переглядів: 374
Підписатися на комментарі по RSS

В дитинстві ми часто спостерігали за зоряним небом. Брали розкладачки й розташовувалися хрестом: я з Реєм та Панас із Віллі – голова до голови; так удавалося охопити поглядами весь небосхил. У кожного був журнал спостережень, до якого скрупульозно заносилися дані на кшталт: «22.00. З півночі на схід пролетів червоний хвостатий метеор». Зранку ділилися враженнями й хвалилися, в кого більше «трофеїв». То був незабутній час, коли попереду – вічність, безбережжя космосу, коли тобі підвладно все на світі й нема сили, здатної стати на перепоні.

Чи ж дивно, що нас – усіх чотирьох – покликали зорі? Й чи могли ми не відгукнутися на цей заклик?

 

Краєвид в ілюмінаторі вражає, приголомшує. Навіть мене, звиклого за багато днів споглядання. Природа рясно вділила цій маленькій планеті від своїх щедрот. Уявіть: скелі чорні й гладкі, мов ебоніт, складені з товстих плит, згромаджених одна на одну. Плоскі верхівки вінчають друзи райдужних кристалів, у яких хлюпотить, тчеться зоряне світло. Над поверхнею вічно гойдається ріденьке, переткане міріадами світляних павутинок, хистке марево. Від цього повсякчас перехоплює подих.

Коли ж глянути вгору, серце взагалі завмирає в грудях. Нас занесло до центру Галактики, в стовпища зоряних світів. Небо тут не буває чорним, навіть коли заходить ніч. Порівняно з земним воно скидається на негатив: мовби на сяюче тло хтось сипонув вугільного пилу. Все це бескеття сяє й міниться лютими, безжальними барвами, котить дев’яті вали фотонів із таким роз’яренням, що, здається, простір аж вібрує від пересичення енергією й звучить, немов титанічний орган. Його й справді можна слухати, ввімкнувши радіоприймач. Але недовго – поймає якась нетутешня моторош.

Забуваючись, я майже щасливий, що навіч осягаю цю невимовну пишноту й розкіш.

 

В кабіні ідеальний порядок. Коли зореліт упав, усередині був повний розгардіяш. Я гірко жалівся хлопцям на злу долю, та, звісно, співчуття не дочекався. Така вже в нас підібралася компанія – плаксійство не шанувалося. Стикнувся з труднощами – переборюй, але мовчки, зціпивши зуби. Як личить чоловікові.

Та все вийшло на краще – знайшлося чим зайняти себе протягом цієї довгої, беззмінної вахти. Хоч обладнання й двигуни корабля не підлягали відновленню, роботи не бракувало: належало якомога краще вивчити цей світ. Час же відпочинку я присвячував прибиранню.

А ще обладнав неподалік від розбитого зорельота спостережний майданчик. Як у дитинстві.

 

Нам випало першими з людей потрапити в таку неймовірну далеч. Ми не вибирали цю честь. Виконували звичну роботу. Наш «Ібіс» – зоряний рятувальник. Коли надійшов сигнал SOS від Альхабора, негайно стрибнули туди через підпростір. Виринули просто у вогняному пеклі. Хтозна, що там трапилося – вибухнуло щось чи сколапсувало. Панас відреагував миттєво – перевів корабель у реверс-стрибок, проте… Вже потім, коли нас виплюнуло в цих густо засіяних зірками околицях, хлопці припускали, буцім енергетичний потенціал корабля зрезонував зі зміненою метрикою простору, потужність рушіїв виросла в тисячі разів. Якби не встигли пірнути у підпростір, нас би розвіяло на елементарні частки. А так просто занесло у хтозна-які космічні нетрища.

Зорієнтуватися ми не змогли. Домівка страшенно, неймовірно далеко.

Та ніхто не ремствував. Нам дісталася ще не найгірша доля. Могло ж зажбурнути в самі надра войду, де лише чорнота й холод. Отам би, певно, довелося сповна спізнати всю глибину самотності й відчаю…

 

Коли люди прийдуть сюди – а рано чи пізно, вірю, це станеться, – вся інформація про планету чекатиме їх готовенька, узагальнена й систематизована. Так що наша вимушена виправа в невідоме не виявиться марницею. Правда, краще б вона далася нам не такою дорогою ціною. Та тут уже нічого не вдієш.

 

Мабуть, пора на спостереження – сонце давно зайшло. Хлопці вже зачекалися.

Це не для науки – серйозне стеження за довкіллям справно ведуть автомати, й вестимуть ще багато років, – для душі. Де ще побачиш таку велич, таку проймаючу красу?

 

Востаннє окидаю поглядом звичний інтер’єр каюти.

Виходжу, не озираючись. Це частинка Землі. Але й ми з хлопцями – також.

Герметично зачиняю люк – надійний, здатний протистояти тисячоліттям.

На півдорозі до майданчика не витримую – я ж не залізний! Який же гарний наш зранений «Ібіс» на тлі кристалічно-чорних бескидів, під небесною банею з живого пульсуючого приску!

Хлопці чекають. Панас та Віллі – голова до голови, Рей – простопадно. Запушені інеєм заборола шоломів відблискують замріяно, достоту як їхні очі в дитинстві.

Їхня вахта почалася раніше. Що відкрила їм за цей час палахтюча відхлань? Либонь, устигли вже назбирати чимало «трофеїв» для своїх заповітних щоденників.

Дарма, скоро я все надолужу. Ось зараз фігура, витворена нашими тілами, стане направду досконалою. Ні, це буде не хрест – троянда космічних вітрів. І хтозна – може, котресь її рамено вказуватиме просто на Сонце?

– Привіт, хлопці! – тихо, як у дитинстві, коли, бувало, спізнювався, вітаюся й примощуюся на своє звичне місце. Голова до голови з Реєм.

Вони зосереджено мовчать. Ми-бо давно розуміємо одне одного без слів.

Лежати твердо, але – боже, яка це полегкість – відчувати поряд плече друга! Останнім часом, попри клопоти, самотність таки дошкуляла відчутно. Тепер це позаду.

Дивлюсь на манометр. Кисню приблизно на годину. Нормально, ще все встигну.

Ні про що не жалію. Не кожному випадає в житті побачити навіч красу світобудови в найнасиченішому її екстракті. Ніяка ціна за ці миті не здається надмірною.

Купаю погляд у буянні світлобарв – і душу омиває тиха радість та кришталевий спокій.

Цікаво, як це – розчинитися в його смарагдових глибинах?

Хлопці вже знають.

Страху нема й сліду. Може, ще, всупереч усьому, звідкись прийде допомога – якийсь приблудний чужинський зореліт. Або й наш, земний – трапляються ж інколи дива.

А може, я засну й побачу це уві сні.

Не важливо.

Найпростіше було б перекрити повітря чи відкрити шолом. Та я не втрачу жодної миті, подарованої долею.

Як у дитинстві, шукатиму в нічному небі відповіді на всі загадки сущого.

За себе й за хлопців.

Поки зорі не осиплються золотим пилом.