Мужик у костюмі кролика [18+]

П’ятниця, 12 серпня 2016 г.
Переглядів: 336
Підписатися на комментарі по RSS

Я не знаю, хто я. Інколи мені здається, що я звичайна людина і немає для мене нічого кращого, ніж жити, як всі, працювати, слідкувати за програмною сіткою СТБ, на вихідних вибиратись на пікніки і залишати там після себе пластикові пляшки. Але буває так, що я хочу все це послати, причому навіть буквально, в один прекрасний момент вийти з офісу і піти на захід сонця, розбити собі курінь і жити на одній сарані, польовому меді і недоїдках зі смітників Мерефи. Ці протилежні думки можуть виникнути в один день, мені часто хочеться щось круто змінити в житті: у понеділок я хочу стати рок-музикантом, у вівторок — вивчити англійську, у середу — стати водієм тролейбуса, у четвер — зібрати речі у старий наплічник і махнути в Дніпро. Приїхати отак з наплічником, де будуть лише зубна паста, зубна щітка, миска, пару пачок «Мівіни» і зарядка до телефону, і почати там все спочатку. Але настає п’ятниця, і я хочу накласти на себе руки. Повіситись чи підірвати себе гранатою в метро. У суботу я сплю до дванадцятої, у неділю мрію про зміну статі чи придбання ще однієї пари шкарпеток.

Я не знаю, хто я. Але постійно про це думаю. Думанню сприяють мої безкінечні прогулянки містом. Я одягаю білу сорочку і, якщо надворі тепло, іду в ній містом, без певного маршруту, куди ноги несуть. Якось я забрів в один район, де були безкінечний приватний сектор з хитрозаплутаними вуличками, брудна мілка річка з численними рукавами та болітцями, пустирем, над яким монументально нависав тунель метро. Я став під тунелем, слухав ті потойбічно-індустріальні звуки, які лунали з його черева, і зрозумів, що місто зі мною розмовляє зі мною. Воно вуркотіло: «Тук, тук, придурок. Слідуй за мужиком у костюмі кролика».

«Голоси в голові?», — подумав я, роззираючись. Дивно, голосів ніколи не чув, можливо, їх заглушала музика, всі ті вірусні пісеньки, які впиваються у мозок на кілька днів. Гм… «Слідуй за мужиком у костюмі кролика…», — знову почув я, і над головою зі страшенним гуркотом прогуркотів вагон метро, з якого чулись крики, стогін і пропозиції купити натільний пластир. У цей момент я побачив щось у кущах. Я не міг очам повірити. Це був мужик у костюмі кролика! Він сидів і справляв велику потребу, задоволено водячи матерчатими вушками. Побачивши мене, він загиготів і ломонувся (здається, навіть штанів не надів) в сторону приватного сектора.

Я розумів, що моя швидкість ніяк не зрівняється зі швидкістю кролика. Нічого було і надіятись на успіх погоні. Але я побіг. Не знаю навіщо, але побіг. Поки я думав, кролик відірвався на пристойну відстань, і я ледве встиг побачити його перепаскуджений калом хвостик між сітчаними заборами. Я побіг до тих заборів і відчув, що мої ноги в щось вгрузли. Я опустив очі і побачив, що по литки вгруз у сміття, бо я опинився на великому смітнику прямо посеред дачного кооператива. Люди, які тут жили, викидали сміття прямо з вікон дач, його було так багато, що я не міг поворухнутись. Довелось прибрати все сміття. Я вичистив все, відсортував пластик від скла, склав хмиз і спалив всі бульбулятори, а потім побіг далі. Звісно, це був один шанс із мільйона, що я натраплю на слід мужика в костюмі кролика, але він був. І я біг.

Мужик у костюмі, схоже, повністю забив на мене, бо вже не біг, а спокійно йшов парком і зривав листочки з дерев. Коли він почув моє хекання, то повернувся. «Стій, хвостатий!», — гукнув я йому, але він за своєю дурнуватою звичкою загиготів… Кроляча тушка майже блискавично зникла вглибині парку, натомість переді мною опинилась зграя міліції-бандитів. Вони віддавали честь і намагались залізти в мої кишені. «Відчепіться, мені треба наздогнати мужика в костюмі кролика!», — вимагав я, «Ти хто?», — питали міліціонери-бандити  і в них усіх на телефонах грала тема з «Бригади». Мені це обридло. Я збігав на смітник у дачному кооперативі, прикотив звідти величезний сміттєвий бак і одним махом закинув туди всіх міліціонерів-бандитів на п’ятнадцять діб, а може і не діб, а років, століть.

Сутеніло. Я сидів у центрі міста до одній із сотень тисяч лавочок, відчуваючи, як гудуть втомлені ноги. Бігти чи не бігти? Я пробіг майже дві години, але мужик у костюмі кролика так і не трапився… Я його втратив. Але я буду бігти далі. Зараз тільки відпочину і побіжу. Повз мене ходили люди з байдужими обличчями, то тут, то там грав шансон із караоке, пахло шашличком, хтось катався на скейтборді, а за кілька кілометрів працювали самохідні артилерійські установки. Їхнє ритмічне бумкання віддавалось у туалетах кафе та караоке-барів, дрижали склянки з морозивом, ходила ходором земля. І тут мені стрельнула думка: а що якщо розпитати людей? Може, хто бачив? Не кожен же день містом бігає мужик у костюмі кролика, правильно? Я підвівся і почав: «Містяни!». «Шо, мля?», — відповіли ті. «Ви не бачили тут мужика в костюмі кролика?». — «Шо-шо?». — «Мужика в костюмі кролика не бачили, питаю». — «Може бачили, а може і ні. Нам до цього ніякого діла». — «А що це у вас тут гупає?». — «Без понятія. Грім, мабуть». — «Схоже на залпи артилерії. У вас що тут, війна?». — «Може й війна, а може й ні. Нам до цього ніякого діла». — «Як? Це ж війна?» — «Слухай, от шо ти такий умний?».

Я зрозумів, що нічого не вивідаю. Треба бігти. Наосліп, швидко і подалі. Я зірвався з місця і відразу завмер: мужик у костюмі кролика стояв на проїжджій частині. І він був не один. Їх були сотні, тисячі. Вони всі йшли трасою рівними рядами, чеканячи кожен крок у білих чешках, і співали гімн Мужиків у Костюмах Кроликів. Вони йшли, їхали на джипах, велосипедах, мотоциклах з колясками, тачанках, маршрутних таксі, на плечах один одного. На Київ, на нові смітники, на нових міліціонерів-бандитів, влаштовувати нові перегони на байдужість. Змушувати людей бігти і змінювати — себе і все навколо.

P.S. Той кролик, за яким я гнався, зняв кролячу голову і я побачив, що мужик у костюмі кролика — то був я.