Мріяти не шкідливо

Неділя, 14 серпня 2016 г.
Переглядів: 280
Підписатися на комментарі по RSS

Гаряче. Як же нестерпно гаряче. Тіло немов огорнуло полум’я, шкіра горить. Солоний, брудний піт виїдає очі. Скільки градусів? Сімдесят чи сотня? Не меньше. Це пекло. Справжне пекло. Поволі оглядаю себе. Мої руки геть чорні, в сажі. Брудний сукняний костюм, на голові намацав капелюха. Ноги печуть у черевиках з грубої шкіри. А сморід, який тут сморід! Це несперпно. Людина не може таке витримати. Як я це витримую?

Роздуми перериває протяжний свист. Величезна машина на ім’я «Гоша» наближається по рейковому шляху. Протяжно гудить, зупиняється поруч. Наче монстр, з нутрощів випускає штангу. Відгвинчує гвинти, зриває двері, відводить осторонь. Іржавий дим виривається з вогняної пащі, миттю огортає мене, заважає дихати. Видимість – нуль. Знизу наближається пекельний вагончик з електровозом. За кермом, у кабіні, мабуть сам диявол. Подає гудок. З відчинених дверей поволі починає випадати схожа на розпечену лаву субстанція. Скільки це триває, невідомо. Час для мене вже давно розтягнувся у вічність. Вагончик свистить і їде геть, забираючи із собою палаючу купу. Дим потроху розвіюється. Нарешті. Все, здається, страждання скінчилися.

До мене біжить якийсь чоловік, увесь чорний, білими плямами на лиці залишаються очі та зуби. Зуби я бачу чітко – чоловік щось кричить. Я нічого не розумію. Підбігає ближче:

– Сучий ти сину, чого завмер, чорти тебе забирай, примерз, собака… – далі неперекладна багатоповерхова конструкція слів.

Одне тільки слово сприймає і відтворює мозок, жадане, неймовірне, що нагадує прохолоду. У голові паморочиться. Нестерпно хочеться пити. Чолов’яга знову кричить, розмахує руками.

– Де ж ти взявся на мою голову, йолопе клятий! Закидай кінці, двадцять шоста піч забурилася, цю закривай і мерщій туди!

Звісно, лопата. Чекає на мене біля печі. Я пам’ятаю. Я завжди знав, що треба робити. Беру її, підходжу впритул до смердючої пащі і починаю закидувати розсипи у піч. Розпечені вуглини спалахують вогнем, розбурканий звір погрожує довгими язиками полум’я. Піднімається курява, пилюка заліплює окуляри, відчуваю, як вона набивається у ніс і рот, навіть через респіратор. Жар опалює лице, заважає дихати. Ну, наче все. Відходжу. «Гоша» зачиняє двері.

– Ущільнюй, мерщій! – кричить білозубий і тиче чорним пальцем у білу купу, – чекаю біля двадцять шостої. І лопату прихопи, вигрібати будемо довго…

Останні слова розчиняються у гудінні механізмів. Але то вже не важливо, знаю, там сама лайка. Беру до рук пухкий і невагомий матеріал. Я знаю, що то мінеральна вата. Починаю ущільнювати двері так, наче робив це все своє життя. Чи це і є моє життя? Все, закінчив. Біжу до двадцять шостої печі...

 

Приходжу до тями. Шкіра все ще відчуває жар, лице палає. Але в приміщенні прохолодно, тихо гуде кондиціонер. Розплющую очі. Кімната приємного зеленого кольору, на стіні висить плакат: «Ми здійснемо всі ваші мрії». Поступово згадую все. Вистрибую з капсули, мов ошпарений. Ні, мов підсмажений. Щокатий професор люб’язно шкіриться:

– Ну то як, Олексію Павловичу, які враження?

Відчуваю, що можу говорити. Спочатку якость уривчасто, наче в горлі застряг шмат, але потім переходжу на крик:

– Що ви, в дідька лисого, вигадали? Це я про таке мріяв? Знищу, зітру на порох, рознесу вщент всю вашу конторку! – далі пригадую конструкції білозубого і, не соромлячись, повторюю майже слово в слово. Аж від серця відлягає.

Професор біліє, наче з ньго поволі випустили всю кров, потім лице вкривається червоними плямами.

– Вибачте, але ж ви читали анкету. Там всі дані зафіксовані, вас ознайомили…

Потроху заспокоююсь. До мене майже повернулися впевненість і самовладання. Я знову здатен контролювати ситуацію. Розгубленість та знервованість професора діють, як бальзам на душу. Хай тремтить, знатиме наших. Розпустилися тут...

– Так, там написано, що контрагент працює дверевим. Щось на кшталт швейцара, дверцята відчиняти. Кляті дверцята!

– Так і є. Але вище зазначено, працює на коксохімічному підприємстві. Ви ж хотіли щось нетривіальне, щоб поближче до народу, відчути, чим живуть…

– Ну, знаєте, ви за це заплатите…

Закінчити не вспіваю. Відчиняються двері сусідньої кімнати. Двері. Кожен раз, згадуючи про них, буду здригатися. У кімнаті з’являється молодий чолов’яга. Високий, міцний. Спокійний і впевнений погляд людини, звичної до всього. Радісно усміхається. Ще б пак.

Професор повертається до ньго:

– О, вибачте, зачекайте трохи, пане Віталію, ми ще не закінчили.

Оскалююся і вимовляю люб’язно:

– Та нічого, приєднуйтеся, пене Віталію. Ми тут враженнями ділимося. І як вам?

– Дякую, нічогеньго. Брудненька у вас робота, пане депутате: сварки весь час, ігри незрозумілі. Я в цьму не тямлю. Зате добре годують і одяг добротний, а ще «Лексус» кльовий, я б на такому ще поганяв. А так, собача робота, скажу я вам. Ворогу не побажаеш. А ви як провели час?

Відчуваю гіркоту у роті. З мене досить. Зриваю з вішака куртку і вибігаю. Краєм вуха чую слова дверевого:

– Сподіваюся, вам сподобалося…