Моя принцесо

Неділя, 21 лютого 2016 г.
Переглядів: 430
Підписатися на комментарі по RSS

Стрибок. Іще стрибок. Іще один. Тепер кілька кроків пробігти. Тепер поскакати вправо-вліво по каменюках. Обережно, аби не зісковзнути в річку, що під ними хлюпає. Я маю сьогодні бути принцесою, а мокра принцеса виглядає жалюгідно.

Валуни позаду, і я нарешті стою на твердій землі. Озираюсь навкруги, і вкотре здригаюсь перед усіма тими печерами, що дихають сирістю в обличчя. Здається, тепер у третю. Моторошну, холодну, страшну. Я не хочу туди! Зовсім! Та мої ноги самі рвуться вперед. Що ж, вмикаю ліхтар та рушаю.

Яке щастя, що бодай сьогодні мені вдалось урвати більш-менш пристойне завдання. Такі перепадають дуже рідко. Зазвичай доводиться красти якісь зілля в старих і страшних відьом, або цідити отруту з дохлих чудовисьок,  якщо не вбивати їх власноруч. Або ще гірше - човгати казна куди, щоб побалакати з черговим старцем, у якого від одного погляду на мене починають масно смикатися очі, а з рота невимовно тхне. Все для того, аби дослівно переказати його маєчню Білій Чародійці. І чому вона на цю тріпотню не навідується сама, а відряджає когось іншого? Закладаюсь, уся ця гаркуча старовина їй не до душі, і вона, аби бачити їх якнайрідше, посилає когось юного й гарного. Мене, наприклад.

Але сьогодні жаданий трофей потрібен саме мені. А не якимось пихатим відьмам.

Так, а чого ми раптом зупиняємось? Ой, там якийсь боковий коридор холодом повіває. Щось я дуже замріялась, що його не помітила. Мені точно туди? Тут набагато світліше. Що? Так коротше? Тоді я згодна.

Заглиблюючись у вогку темряву, знову згадую Білу Чародійку. Як же я ненавиджу цю суку! Мабуть, вона гадає, що якщо виряджаєшся у довжелезний балахон з вбогого атласу, драпуєшся сріблястою старечою пелериною з облізлими золотистими квіточками і час від часу кидаєш на молоденьких хлопців Загадковий Погляд Сповнений Мудрості, то можна вважати себе чортовою королевою? Та їй, певно, більше років, ніж моїй прабабці. І дрантя її вже сотні поколінь котів обсмоктали. А дурні чоловіки ведуться! На щастя, не всі, але...

Спробувала б вона сама так серед різної гидоти побігати, як ось я гасаю. Подивилася б я тоді і на її зачіску, і на її рученьки, і на гордовиту пику, і на чаруючий погляд її подивилася б. От сміху було б!

Далекий хижий скрегіт вириває мене з солодких фантазій. Тільки-но я хапаюсь за пістолет, як з-за чергового повороту, голосно гуркотячи, вилізає щось схоже на собаку, живе і блискуче. Йой, яке ж воно велике і зубате! І яке страшне. Ненавиджу таких вовкулак. Я люблю маленьких собачок, пухнастих, із кумедними вушками та великими очима, яким можна зав'язувати хвостики та крутити бантики. Наче на автоматі щедро шмаляю в потвору, але кулі із голосним дзенькотом відскакують до стінок. Цей звір ще й залізний! Не пристрелиш просто так.

Поки я вагаюсь, що робити, зубатень весь стискається і пружиною рветься до моєї шийки. Гасаю назад і засаджую потворі кутим підбором. Ось тобі! Скуштуй на зуб цього мерзенного чобота, тварюко! Потвора відлітає й гецається в стінку, та нараз піднімається й біжить до мене. Напружено вичікуючи, підпускаю вовкулаку майже впритул, і, ледь вона роззяває рота, з розмаху пинаю її металеву довбешку. Псина перевертається й дзвінко валиться на спину. Кілька її зубів застрягають в моєму чоботі. Сподіваюсь, він нарешті порветься, і в мене з’являться омріяні рожеві черевички з квіточками на носику. Вони б так пасували до моєї квіткової сукні, якби така в мене була.

Вже помітно погойдуючись, тварина знову встає. На місці її правого ока іскрять оголені дроти. Що з ними зробити? Коротнути? Як? Яке ще "плюс-мінус скрутити"? Мені дивитись на це лячно, куди вже руками туди лізти? Тобто чимось облити теж годиться? Раз по раз відпихуючи ногами послаблого цуцика, вишукую свою останню пляшечку з водою. Сприснула раз - не поцілила! Другий - знов провал! Пляшка майже порожня, я маю влучити! Собацюра, здається, зібрав останні сили та знов стрибнув на мене - я ледь встигаю вклинити свою чоботяру йому між зубів. Сталеві щелепи змикаються, і зуби намертво грузнуть у товстенній грубій шкірі. Вовкулак здивовано зирить на мене, і я, отямившись, прискаю залишки рідини в його забиту дротами зіницю. З диким тріскотом потвора розквітає синюватими блискавками та розсипається на частини. Ура! Моя взяла! Захоплено пинаю залишки макітри - ось тобі, скотиняко! - і зриваюсь далі, повна сподівань.

Подумати тільки: цілий місяць тому я примітила у залі нарад симпатичного стрільця. Високого, плечистого, золотоволосого, з гордовитою поставою та пташиними очима. Мрія, а не чоловік. І як же непросто було привернути його увагу! Справжнє мистецтво. Спочатку ледь не тиждень пішов на пускання бісиків за читанням сувоїв із завданнями. А ледве цей красень взявся мій погляд ловити, я геть припинила його помічати. Як же це було складно! Він же такий неймовірний, такий мужній, в нього таке світле волосся і янгольське личко. Але я твердо оминала всю цю розкіш своєю увагою, поки він не захвилювався. Тоді дійшла черга "випадкових" дотиків та мимольотних зустрічей. І ось тиждень тому він боязко, непевно до мене заговорив. Я була на сьомому небі від щастя. А вчора Арден (як же йому пасує це чудове ім'я!) нарешті запросив мене на побачення. О, так, я це зробила! Я його причарую, раз і назавжди. Зараз чи ніколи.

Цілісінький ранок я до цього готувалася. Звичайно, потай, аби своєю красою не розлютити бліду чаплю. Нігтики підфарбувала, брівки підрівняла, очі підвела, а із зачіскою мені подружка з шпигунок допомогла. Вклавши моє золоте волосся у щось неймовірно вишукане та оманливо просте, вона захоплено пискнула: "І сукня!", підскочила до моєї скрині та вивернула її на підлогу. І так над нею і закляка. Від самого її ошелешеного погляду я ледь не розридалась: ну чому в мене в гардеробі немає жодного платтячка? Самі лише шкіряні штані та безрукавки. І патронтажі замість кольє. Цей мілітарний стиль, він же геть вийшов із моди, за що мені ці знущання? І якби ж я могла бодай щось із цим вдіяти. За все своє золото я не можу придбати нічого пристойного. Скільки разів я штурмувала ринки, та не знаходила там навіть жалюгідної спідниці. Тобто, вони там є. Для когось іншого. На зразок дівчат-чаклунок, з повними шухлядами ганчір'я.

Моєю щокою скотилась тонісінька слізка. Побачивши це, моя шпигунка чкурнула до себе і повернулась із чудовою ніжно-блакитною бальною сукнею. Я тільки глянула на неї та зрозуміла: удача зі мною!

Під ногою щось чвакає. Це ж треба! Ледве я віддалилась від залізних уламків, дорогу мені перекрило густе синє болото. Збираюся цю калюжу перескочити, та вона раптом моторошно, з бридким бульканням піднімається і сонно проморгується. Під клипаючими жовтими очима розпускається губаста ропуша пащека. Буе, мерзота!

Синя жаба тим часом щось підозріло жує та поволі надуває пику. Вона що, поїсти надумала? Сподіваюсь, бодай не мене?

Ва-а-а-ай! Вона плюється! Якимось гидотним брудно-жовтим слизом плюється. І в мене цілить. Плюх - направо! Плюх - наліво! Плюх - в ноги! Смикаюсь туди-сюди як навіжена - тільки плям мені бракувало! - і гарячково кумекаю, що б із нею зробити? Ноги цій потворі краще не пхати, ще засмокче. Та й стріляти в неї не хочеться - все тут забризкає, разом зі мною. Її би підсмажити чимось, аби тваринка трошечки присохла. Похапцем риюся в своїх манатках, щукаючи щось принагідне. Гранату відкидаю одразу, сірники - це просто смішно, а от разовий вогнемет може знадобитись. Витягаю його, націлюю на жабура і, сіпонувшись від чергового плювка, випускаю гарячий струмінь.

Оце так феєрверк! Полум'я влучає точнісінько в пащеку потвори, іскри щедро обсипають її довбешку. Тварюка встигає наостанок харкнути і з глухим чвоком розпорошується. Я переможно посміхаюсь, сплескую руками і... кривлюся від огиди. Вона таки спромоглася в мене влучити. Щастя, що поцілила тільки одну долоньку - її хоча б можна помити, з одягом так просто не розібратись. Викидаю залитий слизом вогнемет та струшую з руки жовті жаб'ячі шмарклі. Це точно її ця сука-чародійка підіслала, аби та вдалим плювком мені весь макіяж спаплюжила. І чого б це їй так на мене визвіритися? Невже й вона на мого Ардена око накинула? Дайте, пригадаю, як вона сьогодні зранку на нього зирила. Гордовито так, владно, наче якась бісова цариця. А зверталася до нього як? "Мій відважний воїне". Ви це чули? "Мій!" Ні, це точно вона, інакше й бути не може. От же стерво знайшлося: мало їй того, що я у цих кутих колодах постійно гній вимішую на її дурних завданнях, поки вона сідницями трона начищає, так вона тепер ще й на мого хлопця зазіхає! Хрін тобі, стара суко, а не мого красеня! Зрозуміла, сподіваюсь? Якщо ні, то я тобі саморуч, особисто висмикну твою ріденьку гривоньку по волосочку, аби дійшло швидше.

Біжучи, трохи заспокоююсь. І, чого я так розлютилась? Я молодша, гарніша, в мене фігура краща, та й побачення з ним сьогодні в мене, а не в неї. І що сильніше ця стара яга біситься, то солодша моя перемога. Я вже уявляю собі радісну мить зустрічі, його закоханий погляд, тужливе "Я сумуватиму, моя принцесо" на прощання.

Тим часом я у щось впираюсь. У якісь здоровенні двері. Йой, скільки ж тут іржі, аж рукою торкнутись огидно. Що мені тут робити? О, ні, ви геть совість втратили! Не буду я цю брудню мацати та якісь там кнопки вишукувати. В мене шкіра всохне, зморшками вкриється, я надто юна для них. Що значить, “повинна”? Це ви мені винні! Вже десять вершкових ванн із трояндовими пелюстками винні, ніяк не менше! Ну гаразд, гаразд, пошукаю. Тільки обережно, самими лише кінчиками пальців, аби не дуже забруднитись. Яке ж воно все занехаяне та огидне. Ой, здається, щось намацала. Наче навіть кнопка. Обережно-обережно, перебираю далі… Ось іще одна! І ще, і ще! Ура, знайшла-знайшла! Можна тепер звідси піти? Ні! Невже я маю тут ще якийсь щифр підбирати? Чому це за мене не зробить хтось інший?

Гаразд, спробую. Одним пальчиком. Не забути потім ручки тільки гарненько помити. На що тільки не підеш заради нової прикраси. Спробую чотири-вісім-два. Набираю код, штовхаю двері, і… нічого? А один-чотири-п'ять? Знову не працює? А один-дев'ять-два? І так не підходить? І ще раз? І ще?..

Все, змилуйтеся з мене! Будь ласка! Мені холодно, я втомилась, мені огидно та моторошно перед цими страшенними дверима, відпустіть мене! Я хочу відпочити. Хочу до свого чарівного стрільця. Я заслуговую! Я вже мільйони цих цифр понатискала! Ці двері ніколи не відкриються. Рятуйте мене. Зробіть бодай щось!

У відчаї набираю аж три нулі підряд, і двері раптом… клацають! Вони відчиняються. Самі. Яке щастя. Але що це там за ними таке ворушиться? Не встигаю відсунутись, і раптом з крихітної шпарини на мене виривається зграя кажанів. Ні, яка там зрая - хмара! Їх сотні, тисячі! Геть! Фу! Заберіться! Летіть звідси! Не дряпайтесь! Геть від моєї зачіски! Киш, киш, пішли!

Нарешті, клекіт нескінченних крил потонув десь позаду мене. Фух, минулося. Обережно розтуляю очі і… прямо перед собою бачу самотнього кажана, що звисає донизу головою з бронзового ґаптування. Ну це вже занадто! Я по-справжньому розлютилась. Рука сама тягнеться по пістолета, аби його пристрелити. Наводжу на нього дуло, кладу пальчика на курок, готуюсь...

Що це з тобою? Припини! Не дивись так! Забери свої великі сумні очі, мені й так погано. Ну, давай же, відвернися. Що, не хочеш? Все дивишся? Ну гаразд. Здаюся. Живи, тільки не дивись так на мене. А то ще заридаю, туш потече.

Минаю кляті двері, проходжу до якоїсь величезної зали, залитої (нарешті!) сонячним світлом. Здається, тут вже ніяких тварин немає. Ані жаб, ані собак, ані кажанів, окрім того, що влетів за мною слідом. Тільки стіни розмальновані, та зброя якась повсюди валяється. У найдальшому кутку щось звабливо сяє. Придивлюсь-но. Пам'ятаю, десь у мене був здоровенний бінокль. А ось і він. Так, піднесемо до очей, тільки обережно, аби тіні не розмазати, наведемо його, і… Так! Це вона. Діадема Блакитної зірки. Я нарешті її знайшла. Вона так личитиме до моїх синіх очей, та до новесенького Місячного корсету, що я знайшла у якомусь огидному кургані три дні тому. Я ледь не вмерла від страху, поки перебирала там кістяки. Добре хоч жодного нігтя не зламала - цього б я точно не пережила. Але мій манікюрчик зі мною, і моя прекрасна винагорода вже майже моя. Тепер мені залишилося тільки її взяти - і вперед, поспішати до омріяного щастя.

Захоплено втягую повітря носом й одразу ж про це шкодую. Ну й сморід! Що ж може так тхнути? Будь ласка, тільки б не знову якийсь забутий покійник попід стінкою - я їх страшенно боюся. Прискіпливо озираюсь навколо, та їх тут немає. Ну що ж, вже легше. Кілька кроків вперед... Вай! Я ледь не зірвалась! Одик короткий погляд вниз , і я аж відстрибую: під ногами роззявилась яруга, дном якої протікає якась смердюча зелена жижа. Гидко, нічого не скажеш. Але йому мене не зупинити. Це можна просто перестрибнути, синя жаба була куди гірша. Вже шукаю розбігу, та раптом в мене з усієї сили вліплюється кажан. Спритним щигликом змітаю його з плеча, та він кидається метушитись в мене перед очима. Дурна мишо, що тобі від мене треба? Вгамуйся! Та він не бажає. Навпаки: смикається ще сильніше, і врешті, ледь не врізаючись мені в лице, проноситься повз моє вухо.

Я мимоволі розвертаюся: точнісінько для того, щоб побачити, як на мене, похитуючи довгими тонкими кінцівками, суне двометрова оката комаха.

Хапаюсь за пістолет, та геть не можу поцілити цю ходячу швабру - надто худа! Один помах комашиної лапенції - і моя зброя постукує проваллям, а чудовисько вже цілить в мене!

Що в мене є, що в мене є? Срібний стилет? Проти цих страховидних клинків на його ручищах? Ні, це навіть не смішно. Та й торазу він мою ніжну ручку ледь до водянок не натер. Отрута? Її замало! Снодійний дрючок? Я не влучу!

Страшидло наводить на мене очиська та викидає свої гострі пазуряки. З вереском вивертаюсь: тільки не подряпини! Відчайдушно хапаю знехтуваний стилет і силкуюсь піднирнути йому під пузо. О, ні, воно надто рукате! Мій клинок відлітає аж під стінку, добре, хоч долонька цілісінька. Краєм ока помічаю довжелезну палицю, що недалечко стирчить із купи зброї. Підійде! От би до неї прорватись! А тарганище знову замахується своїми лапищами та наступає. Він тіснить мене до урвища! Нізащо! В останню мить пірнаю під його лікоть та в один стрибок опиняюсь біля рятівної дерев'яхи. Смикаю її - не піддається! До комашини доходить, що її обдурили, вона надиво прудко розвертається й знову суне на мене. З диким вереском смикаю палицю ще сильніше - і купа залізяк розлітається, визволяючи невеличкий топірець на її кінчику. Це... алебарда? Звідки я це слово знаю? Байдуже!

Зі страху - і де сили взялись? - аж з-за спини замахуюсь держаком і залуплюю топірцем по потворі. Хряць! Лупоока макітра віскакує від довгастого тіла та відлітає аж у той кінець. Безголове чудовисько наче у відчаї задирає лапищі догори, і аж припускає до мене. Ну давай же, мила, останній удар! Замахуюсь алебардищем та заціджую по комашиних ножищах. Тарганище, як підрізанний падає в яругу й голосно плюхається в зелену жижу. Є!

Озираюсь, гарячково вп'явшись у рятівну алебарду. Та, схоже, тепер вже точно все. Відкидаю зброю та посилаю цілунок моєму сумному кажанчикові. А тепер мершій по діадему.

Тут варто гарненько розбігтися. Краще за все від тієї стіни з намальованими єгиптянами. Фі, ну й зачіски в них. І хто їх вчив чубчики під лінієчку рівняти? Втім, очі в дівчат підведені цілком пристойно, якось сама так спробую.

Так, підійшла, влаштувалась якнайзручніше... Приготувались… Побігли… Добре-добре… Набираємо швидкість… Стрибок!

І тут громом з небес лунає:

- Ало! Місячна валькіріє?

Що? Хто це? Чому все зупинилось? Якого біса я зависла на півдорозі? Моє побачення!

- Так, це я, Нічний вовк. Так-так, за десять хвилин буду. Як ти мене впізнаєш?

Його схожа на млинець масна і пласка мармиза, що весь цей час дивилася на мене зі стелі, замислено витягається.

- О! Я стоятиму з червоною трояндою. Такою, як у Ардена на шостому левелі!

Він відкладає слухавку і задумано на мене зирить. Ну давай же, жирний йолопе, зроби бодай щось! Май совість! В мене й без тебе часу обмаль!

- Та біс із ним, завтра дограю.

Що? Яке тобі “завтра”? Я не хочу висіти над цим смердючим бульйоном! Я ж тиждень від цього запаху вивітрюватимусь. Який стрілець на мене після цього гляне?

Жирна поцяткована пика розпливається в огидній ніжній усмішці. Ну відпусти паузу, дай хоч до діадеми долетіти!

- Я сумуватиму, моя принцесо! - варнякає він на прощання.

А пішов ти, бридкий мішок сала!

Його мордяка поволі розчиняється в повітрі. Переді мною розпластав завмерлі крила сумний кажан, за три кроки виблискує чарівна діадема, а під ногами натхненно смердить зелене болото.

Я зітхаю. Попереду кілька годин нестерпної нудьги. Ну що, кажанчику, давай хоч із тобою поговоримо? Поспішати нам все одно вже нема куди.