Мисливиця за перлами

П’ятниця, 5 серпня 2016 г.
Переглядів: 270
Підписатися на комментарі по RSS

Напередодні Модара знайшла чудову мілину, всіяну перлинними мушлями. Улов має бути добрим. Дівчина опустилася під воду. Дрібні барвисті рибки полохливо кинулися у прихисток рифу, кілька крабиків поспішно закопалися у пісок, риба-метелик елегантно вильнула яскравими плавниками.

Відштовхуючись, Модара поплила до рифового виступу, де вчора помітила цілу колонію устриць і завмерла від здивування та образи. Там залишилося лише кілька дрібних молюсків - хтось знайшов її місце. Згадалася єхидна усмішечка Борибура, якого вона зустріла із повними сітками вранці. Невже він? Цілком у його манері, особливо після того, як Модара перемогла у цьогорічних змаганнях, пересидівши його під водою на десяток митей. Учора Борибур бачив звідки вона поверталася із уловом.

Модара випірнула та зло сплюнула гірку воду. Повертатися без устриць не можна – батькові потрібні ліки. Найвправніший пірнальник, який здобув велетенську перлину, що вінчає діадему імператриці, жорстоко поплатився за уміння. У свої сорок літ майже сліпий та глухий, з розпухлими болючими суглобами і тремтячими руками.

Поглянувши на сонце, що все вище видиралося небосхилом, Модара сіла на хиткий човник і попрямувала на захід, до Пащі Темного.

Паща Темного мала погану славу. Навколо западини мушлями було всіяно, та навіть найдосвідченіший пірнальник бліднув при згадці про це місце. Коли Темний розкривав Пащу, у безодню затягувало все: чи то рибину, чи то людину, а чи, навіть, корабель. А беззубий старий Буйвіт казав, що чув від свого діда, як Темний накинувся на сушу і затягнув під воду ціле місто. Семижил, якого вона кликала батьком, розповідав, що саме там і знайшов Модару у великому кошику, після того як вир затягнув корабель у пучину. Справжніх батьків дівчина не пам'ятала, мала від них на згадку лише невеликий знак на передпліччі – татуювання водної лілії над схрещеними мечами. Ніхто не знав, що то за знак, та батько згадував, що такий же малюнок був на вітрилах корабля. Дівчинка стала Семижилові за дочку, він дав їй ім'я, що означало дарована морем та навчив того, що сам умів найкраще - пірнати за перлами.

Мілководдя поруч із Пащею майже нічим не відрізнялося від десятків інших, коралові лабіринти, яскраві кольорові рибки. От тільки мушель дуже багато і вони значно більші. Модара швидко набрала повнісіньку сітку мушель і ще раз озирнулася на прірву, що темніла бездонною криницею і, здавалося, потроху затягувала у себе.

Зараз Темний спав, вода була спокійна. А що як зазирнути, хоч один раз? Дівчина поклала сітку з уловом, і, притримуючись за корали, обережно підпливла до краю. Дно ховалося у пітьмі і могло бути як за кілька десятків так і за кілька сотень метрів униз. Майже прямовисні стіни подекуди були вкриті невеличкими виступами – Зубами Темного. На одному із них щось зблиснуло у сонячних променях. Може щось цінне? Модара відпустила край рифу, за який трималася і пірнула до зуба, намагаючись на дивитися у пітьму Пащі. Підколупнула ножем, схопила і притьмом кинулася геть.

Розгледіла знахідку уже на поверхні – монетка, схоже золота, карбування незнайоме. Вона придивилася уважніше до малюнку на звороті і застигла з роззявленим ротом – на монеті було таке ж саме зображення, як і її татуювання.

Кілька днів монетка не йшла у неї з голови. Думка про те, що у безодні може ховатися розгадка її походження не полишала її ні на мить. Нарешті Морана зважилася - вирішила спуститися і відшукати корабель своїх справжніх батьків. За Семижиловим рецептом приготувала спеціальне зілля, що дозволяло затримувати дихання майже на дві години та опускатися на значну глибину.

Темний спав. Модара немов зависла між темрявою внизу та яскравим клаптиком світла зверху. Спускалася майже годину, а дна все ще не було видно. Дівчина зиркнула на пісочний годинник, винахід Семижила, із грузилом, аби часом не перевернувся, і поплила швидше, скоро настане той рубіж, коли треба буде підніматися, щоб встигнути повернутися перш, ніж зілля припинить свою дію.

Коли пісок досягнув критичної позначки Модара нарешті побачила дно, мов поле бою усіяне кістяками затонулих кораблів. Дівчина завагалася – слід було повертатися негайно. Однак помітила на носі одного з кораблів лілею з мечами. Ось він, той корабель на якому, скоріше за все, пливли її батьки. Модара, відкинувши сумніви, рвонула до корабля. Вона завжди пишалася тим, що може затримувати дихання довше за всіх.

Чіпляючись за ослизле дерево пробралася всередину, але там було порожньо. Ніби хтось вичистив кожен закапелок, не залишивши навіть згадки, про те, що тут могло бути. Дівчина розчаровано покинула корабель і швидко поплила на поверхню.

Раптом вона відчула як щось потягло її. Може зачепилась? Дівчина глянула донизу і побачила як дно розколюється прірвою, як утворюється вир і тягне-тягне-тягне її у свою пащу. Темний прокинувся. Вона гарячково запрацювала руками і ногами, та протистояти його силі не змогла.

Модара отямилася від яскравого світла, вуста пересохли від спраги, легені горіли. Розплющивши очі, побачила поруч невисокого сухенького чоловічка.

- Отямилася, дитино? Не лякайся. Мене звуть Віктор. Ти у підводному місті Лаборатолії. Багато років тому воно провалилося у море, та вчені, які жили тут, мали пристрої, що допомогли закупорити і зберегти його. А як тобі вдалося до нас дістатися? Раніше, якщо хто і потрапляв до нас то тільки мертвим.

Модара назвалася і розповіла як шукала будь-які згадки про можливих батьків.

Віктор задумливо подивився на її татуювання.

- Здається, у нас є багато речей з того корабля, можеш подивитися. Та все ж, як тобі вдалося спуститися так глибоко?

- Це все зілля. Воно допомагає тамувати подих. Тільки от його більше нема і інгредієнтів тут не дістанеш, - Модара показала пляшечку, що висіла у неї на поясі.

- Ми давно хочемо повернутися. Думаю, якщо ти розповіси з чого воно зроблене, а ми дослідимо склад своїми методами, то, може, вдасться відтворити його.

Чоловічок м'яко вивільнив із рук Модари пляшечку і миттю зник за дверима.