Мій дім

Неділя, 14 серпня 2016 г.
Переглядів: 279
Підписатися на комментарі по RSS

– Слухай, Васю, де в тебе молоток?

Ліна стає на порозі кухні, оглядаючи вміст відчиненого холодильника через моє плече.

– Молоток? Що ти вирішила вдосконалити в моїй хаті? – цікавлюся я.

Я вибираю між молоком і вчорашніми сарделями – ті виглядають трішки хворими.

– Двері до туалету. Шурупи випадають з петель. Оля обов’язково помітить.

Іще є свіжі салат і голубці, але то для гостей.

– Ого. А павутиння збирати ти рятувальників викличеш?

Я беру молоко, зачиняю холодильник, відступаю убік і вказую Ліні на стелю. Вона зітхає:

– Баранченко, як ти когось сьогодні впускатимеш?

Вона обережна зі словами навіть коли ми удвох.

Тут не вперше бували друзі, але тоді ще не було Ліни. Відколи вона переїхала до мене, перейматися доводиться багато чим.

– Спокійно. Якщо Оля з Едом привезуть з собою Санька, то лишиться розгардіяш не гірший, ніж на площі після фестивалю.

Лі пирхає, але перш, ніж вона щось каже, лунає дзвінок.

– Привіт нежонатим! – гаркає мені на вухо Ед, потискаючи руку.

Санько буцає мене машинкою в ногу і невимушено всміхається.

– Він тебе обожнює, – запевняє Оля, і вітається з Лі:

– Лінусечко!

– Олюсечко!

Ед урочисто передає мені миски з їжею, які вони наготували до спільного столу. Саньок, тим часом, вже брязкає моєю колекцією машинок. Лі розігріває голубці, а я розставляю миски на стіл.

– Вона в тебе така господинька! – коментує Оля.

Господинька у неї за спиною кривиться, але нічого не відповідає.

– Досі не розумію, як ви зійшлися, – додає наша гостя із зітханням.

Я відповідаю:

– Вдалий збіг.

Я дивлюся на Ліну, і уявляю сходи, на яких ми зіштовхнулися. Літній відпочинок, гулянка, мої друзі, остання пляшка випита, і вирішено, що останньою вона не буде, когось посилають до найближчого кафе. Я зголосився, бо відчув самотність, котра тим більшала в мені, чим довше я сидів із цими людьми.

На сходах була Ліна, вона плакала. Я одразу зрозумів, що вона теж лишилася геть одна, і забрав її з собою до кафе, де більше не було відвідувачів, і вони справді працювали, доки ми не вийшли звідти.

Зараз це все застилають дрібні побутові негаразди, але ж воно було: щось справжнє.

– То як там твій ремонт? – відволікає мене від роздумів Ед.

Кухонний кран капає занадто голосно. Я всміхаюся:

– Дача буде готова на тому тижні, можна заїхати і обмити.

Оля збирається прокоментувати, але Лі встигає першою:

– Він у мене господинька.

Ед задоволено регоче, ми нарешті збираємося в кімнаті й всідаємося на дивані.

Якось непомітно від цін на дошки, бензин, від того, як Олька здавала на права, ми переходимо до спільних знайомих, котрих Лі, звісно ж, не знає. Здається, гості не переймаються тим, скільки п’ють.

– З достатком і без батьків… Дівчата шаленіли за тобою, Баранцю, – кладучи руку мені на коліно, замріяно згадує Оля.

Ед наливає собі стопку і проголошує:

– Я теж – у нього завжди можна було позичити грошей.

Гроші – не проблема. До світу можна пристосуватися. А от як поводитися з іншими, що є прийнятним, а що ні – на цьому ґрунті ми з Ліною і зійшлися. Страх приходить навіть наодинці, ти вже бачиш ситуації, які лякають більше, ніж сон, у якому ти роздягнутий перед повною аудиторією однокурсників. Звісно, нам це снилося, кому ні. Лі досі вчиться в університеті й переповідає мені зранку жахіття про екзамени.

– Одного дня і у вас свої дітки будуть, – підступно посміхнулися Садові.

Я, напевно, геть відволікся від їхньої розмови, бо не помітив, як дійшло до такого.

Лі вичавила із себе потішену гримасу.

Ми сподівалися. Недаремно стільки часу витратилося на ремонт дачі і таким занехаяним виглядав наш дім. Колись там буде кому гратися, тільки, звісно, ми не дойматимемо цим кожного, як Ед і Оля.

– Це що?

Про Санька теж забули. Він тримає в руках брелок з ключами, брелок схожий на лазерну указку.

Ліна підстрибує і завмирає біля столу, ноги міцно вперті в килим, дихання поверхневе, зіниці розширені.

– Спокійно, – ціджу я крізь зуби. Тільки б не накинулася, тільки б… Всміхаюся Санькові:

– Брелок.

– А що ним роблять?

– Ти що, не бачив брелоків? – гикає Ед і куйовдить синові волосся.

– Віддай дяді, то чуже, – згадує про пристойність Оля.

– Але воно тепле! – заперечує хлопець.

«І блимає…», – подумки продовжую я. Хоча, кого здивуєш зараз миготінням, це якраз найнормальніше в нашому з Лі побуті.

– Віддай, – сичить вона. Я поглядом прошу її стриматися.

Під тиском дорослих Санько здається. Лі забирає брелок і швидко кудись ховає, і за мить вдає з себе доброзичливу господиню:

– Ну що, іще салатику?

Олі явно вже забагато «салатику», але вона мужньо допиває свій келих.

Ми розмовляємо про своє, поки Санько роздивляється втішний приз – Лі придбала про всяк випадок машинку перед їхнім візитом:

– Я трошки боюся цієї дитини. Може, іграшка його відволіче.

Як завжди, Лі завбачливіша, ніж я.

Ближче до дванадцятої гості розходяться під тиском обставин.

– Йому не пора спати? – цікавиться Лі, коли Санько починає сповзати у мене з колін.

– Ти що, рано! – відмахується рум’яна Оля.

Але його усе ж будять і виводять у коридор.

– Наступного тижня ми у вас на дачі, – обіцяє Ед. Оля притримує Санька за куртку і душевно цілує мене в щоку:

– Гарно було так зібратися, поговорити…

– Гвіздок вам під колеса, – незлобиво бурчить моя подруга, і прощається:

– Олюсечко!

– Лінусечко!

Ми замкнули за ними двері і сіли поруч на тумбу для взуття.

– Думаєш, варто везти їх на дачу? – перепитує вона.

– У Еда наступного тижня відрядження, – заспокоюю я. До того часу, коли Садові зберуться знову в гості, ми придумаємо щось надійніше, вдосконалимо захисне поле.

Лі роздивляється «брелок» – ключ від сховку. У теплих кубельцях інкубатору зріють наші з нею діти. Їх тисячі, таких беззахисних, ще з голим тім’ячком і маленьким закрученим хвостом.

Коли вони вийдуть звідти, то будуть не такі самотні, як ми, коли вперше познайомилися з людьми, бо їх буде більше. Наступні покоління будуть множитись і множитись, доки ми не станемо населенням планети.

Ще трохи, моя Лі, самотності настане край. Я сподіваюсь.