Меч короля Артура

Неділя, 6 серпня 2017 г.
Переглядів: 194
Підписатися на комментарі по RSS

Вона приходила до мене майже щодня. Моє маленьке Сонечко, моє янголятко. Великі сині очі, біляві кучерики. Мій найкращий друг. Вона не вміла посміхатись. Ніколи не забуду нашу першу зустріч. Був звичайний літній день, відвідувачів в лунапарку зібралось багацько незважаючи на будній день. Все як завжди — музика звідусіль, сміх, вереск, перегони на антигравах, мікроіонні гойдалки, швидкісні велоробуси, стрілянина з “мегалазерної гармати”, бійки з галогладіаторами і родзинка всього лунапарку — оглядове колесо в стилі стародавнє ретро. В цей віддалений закуток рідко хто заглядав — крім затінку та стародавнього атракціону тут нічого цікавого не було. Ну кому, скажіть, потрібен старий іржавий автомат двадцятого століття, де доведеться прикладати свою силу та ще й думати? Навіть обіцяний приз, велика мʼяка іграшка, нікого не приваблювала. Я, як завжди, сидів і думав. Вона підійшла непомітно.

- Ти хто? - спитав я.

- Я — Еффі. А як тебе звуть?

- Я Мишко. Просто Мишко, - і не втримався. — Ти така гарна!

- Мені ще ніхто такого не казав. Я німа.

- А як же ми з тобою розмовляємо?

- Телепатично. Ти перший, хто мене розуміє.

Вона приходила ще і ще. Ми стали справжніми друзями. Я дізнався, що її мама працює в цьому лунапарку і живуть вони дуже бідно, мама не віддавала її в спецзаклад і друзів у неї не має.

- Чому ти сьогодні плакала?

- Мене образили Лотті і Шора, що я німа і зі мною не ввійдеш в “Столвокер”. І взагалі у мене навіть ГалаГомори нема.

- Не варто перейматися. Вони просто не знають, яка ти чудова.

Я розповідав їй про свої страждання. Вона уважно слухала і підтримувала мене. В хорошому настрої я розповідав їй про те, що бачив, про птахів, що летять, про вітер і дощ, про кумедних плюшевих зайченят та їхні пригоди, про метикуватих кошенят. Я видивлявся її вже зранку. В ті дні, що її не було, світ здавався мені сірим. Так хотілося опинитися в її теплих обіймах, пригорнутися, щоб маленькі ручки тримали мене. Але скло, між нами скло...

Артур прокинувся рано і явно не в дусі. Вмився, зробив щось на кшталт ранкової зарядки під чутливим наглядом і за допомогою енергоконтролера. Трохи поснідав (мама ж обов’язково перевірить харчодайк). Йти в коледж зовсім не хотілось — знову те саме — нудні лекції та практичні заняття і писати заставляють ручкою!!! А не так, як у давнину — через ноутбук. Бачте науковці виявили, що матеріал не тільки краще запам’ятовується, якщо додати ручний механічний компонент, але й даний метод допомагає у формуванні характеру молодої особистості. І взагалі, чому якийсь комп вирішив, що він має стати галадизайнером?

До коледжу хлопець вирішив пройтись пішки. Треба багато чого обдумати. Проте ноги самі якось понесли його до лунапарку. В задумі він якось непомітно опинися на занедбаній алеї. Там нікого не було окрім маленької дівчинки, що стояла біля старого автомату.

- Мала, що ти тут робиш? Де твої батьки? Ти заблукала? Як тебе звуть? Скільки тобі років?

- Ні. Я Еффі. Мені п’ять років. - намагалась сказати дівчинка.

Звісно ж Артур не почув. Він хотів взяти малу за руку аби

вивести звідси, але раптом його погляд упав на старий автомат. - Зажди мала.

На іржавому корпусі ще можна було прочитати “Меч короля Артура. Витягни меч з каменю. Приз — м’яке ведмежа”.

Хлопець потягнув за якусь ручку. Вона ледь заскрипіла. Загорілось табло. Замерехтіли цифри -...97,98... Артур напружився...

- Ні, ні, ні!!! - заволав я.

- Ефігенія! Ти знову кудись манівцями подалася? Горечко моє!

Стежкою йшла жінка дуже схожа на Еффі.

Юнак потягнув ще...99, 100! Дверцята скляної шафи розійшлися і Артур обережно дістав великого світло-коричневого ведмедика.

Еффі в розпачі розплакалась.

- Мишко-о-о!!!

Зараз нас розлучать на віки! Я більше не побачу її!

Жінка підняла Еффі на руки.

- Ти чого плачеш, мала?

- Вона німа. - винувато озвалась жінка. - Перелякалась, не було і року. Тепер не говорить.

Юнак підійшов ближче. Я намагався вирватися з чужих рук. Та що могло вчинити іграшкове ведмежа?

- Не треба плакати. Ось тобі ведмідь. Диви який гарний!

І Артур простягнув їй ведмедика.

Що було далі я пам’ятаю мов десь у виру — вибух! Величезний вибух емоцій двох споріднених душ. І світло, і тисячі веселок, і тисячі метеликів, і тисячі зірок! Немов усі емоції і добра і щастя зібралися разом та вибухнули щоб розлетітися по всьому світу і дарувати радість кожному.

- Мій Мишко-о-о!!!

- Вона говорить! Вона сміється! Насправді-і-і!!!

-Ти помітив Джоне, як сьогодні особливо весело в лунапарку? всі посміхаються одне одному і просто світяться від щастя.

-Так люба Глоріє. Незвичайно радісний день і я не розумію чому. Здається саме сонечко нам посміхається.

- Ну давай просто веселитися. Біжімо скоріше на гойдалки!