Мавпи

Субота, 6 серпня 2016 г.
Переглядів: 306
Підписатися на комментарі по RSS

Принц прийшов над ранок. Було чути хруст гілок у кронах. Королева поговорить з ним завтра…

З першими променями сонця Джерб уже розпоряджався. Він і сам був підлеглим, та всі звикли, що після трагічної смерті короля Джерб виконував його обов’язки. Коли мавпи розійшлися по роботах, ― перші на будову пірамід-стабілізаторів, другі ― відганяти Голих від будівництва, треті залишилися в таборі куховарити й ремонтувати техніку, ― Джерб важко підтягнувся на найближчу гілку й повільно, по старечому, пострибав до королівського Дуба. Принц спав, а королева сиділа на нижній гілці, вдивляючись у рідкий лісок: вершини дерев почало освітлювати ранкове сонце.

― Джербе, він став зовсім некерований. Я розумію ― підлітковий максималізм, прагнення до самостійності, бажання показати себе сильним і красивим, але перед ким?

― Ти не спала?

― Не спала. Джербе, я їх боюся, серед них моторошно. Вони наче очікують, коли ти обернешся до них спиною, щоб вдарити чи скубнути. Ти знаєш, що Голі можуть вбити один одного заради розваги, просто так?! Чому Дзік до них ходить?

Джерб мовчав, ніжно перебираючи хутро на спині Дзали.  Деякий час вони так і сиділи, спостерігаючи за сонцем. Між ліском і Дубом простяглося довге вузьке та глибоке озеро з холодною стоячою водою. Голі не могли подолати природної перепони ― плавати боялися, лазити по деревах не могли.

― Джербе, ми правильно робимо, що стабілізуємо їм планету? Вони того варті? Тисячі науковців  з різних галузей радилися кілька років, проте так і не вияснили: являється раса Голих тупиковою чи ні. Може, вони вимруть через сотню років? Може, вони через тисячу років знищать галактику? Може…

― Мамо, як ти можеш так говорити!? Вони прекрасні й досконаліші, ніж здаються на перший погляд. Вони хочуть вчитися. ― Дзік підійшов безшумно і став яро захищати Голих.

Джерб знав чому. Дзік надто молодий, і у ньому нуртує кров.

― Мамо, я хочу залишитися з ними. Я піду з табору і оселюся з людьми. Я не хочу бути принцом. Від нас нічого не залежить: он Джерб прекрасно справляється з обов’язками короля, а ми тут тільки для прикраси, нічого не робимо, нічим не зайняті. А я хочу бути потрібним, як не своєму народові, то їм. Вони щирі і відкриті, ніколи не обманюють і не приховують справжніх емоцій! ― Дзік голосно кричав та бив себе у груди. Нарешті завершив: ― І ще я поголю це жахливе чорне волосся!

Одним стрибком перемахнувши через озеро, він спустився на високу траву.

― Стій, Дзіку! ― Дзала швидко видерлась на дерево, перелізла на інший бік. Коли вона догнала сина, той сидів у траві й лагідно гладив лежачу людину. Королева завмерла, розглядаючи її. У них був спільний генотип: расу голих мавп вивели спеціально для цієї планети. І світла безволоса шкіра була визнана найбільш привабливою. Потім подивилася на морду ― білі зуби виглядають з-під верхньої губи ― прояв приязні. На якусь мить королеві здалося, що Дзік говорить правильно: от вона ― маленька, слабенька, повна ласки та добра. А всі ті тисячі науковців помиляються, і немає ніякої емоційної нестабільності в генетичному наборі, і в розрахунки не вкралася жодна помилка, і голі чудово контролюють свої бажання та потреби.

― Дзіку, я… ― Королева не договорила.

Людина повернула голову одночасно з Дзіком і пронизливо заверещала. ЇЇ обличчя спотворилося, перекосилося, витріщені очі почервоніли, на шиї натяглися сухожилля. Вона схопила камінь і з несподіваною силою вдарила Дзіка в морду, замахнулася ще раз, та принц впав у воду. Людина, втративши першу ціль, обернулася до королеви й пожбурила камінь, влучивши тій у ногу. Дзала викарабкалась на дерево, та вона взяла в руки палку і гамселила по стовбуру, доки та не зламалася. Відкинувши тріску, людина пішла геть, інколи піднімаючи щось з-під ніг і з’їдаючи його…

Через кілька годин Джерб вийшов із лабораторії та неспішно направився до Дуба. В руці він ніс пробірку з синюватою рідиною. Королева сиділа на Дубі, вдивляючись у рідкий лісок.

― З Дзіком усе буде гаразд. Ось, випий. Це заспокійливе. Склянки не знайшов.

Королева слухняно випила. Джерб сів позаду неї і почав трепетно перебирати волосся на її спині.

― Що нам робити, Джербе? Вони неконтрольовані. Ти сам бачив. Може, зупинити це, поки не пізно.

― Як зупинити? Яким способом?

― Можна припинити будівництво пірамід, тоді планета стане нестабільною, і вони всі вимруть. Як ящери, за кілька тисяч років. Можна отруїти воду, і вони здохнуть за кілька днів. Можна вилетіти в космос і скинути на них одну зі старих бомб. Тих, що вбивають все живе на планеті, тоді їх розпилить по поверхні за кілька секунд.

― Це все не годиться. Ми маємо створити нову розумну расу.

― Ти вважаєш, що їх ще можна виправити?

― Можна. Останні двадцять років я намагався створити препарат, аби поправити генетичну помилку. Мені це вдалося кілька років тому, але він має недолік.

― Який недолік? Чому ти мовчав так довго?

― Через цей недолік і мовчав. Якщо його розпилити у повітрі, люди зробляться емоційно стабільнішими, але мавпи втратять вміння плавати.

― Всього лиш. Та ж ми пробудемо тут іще з десяток років. Негайно запускай процес розпилення.

― Ні, це не все. Твій чоловік двадцять років тому теж хотів назавжди піти до людей. Вони дійсно прекрасні, вони притягують. Нам вдалося нарешті створити расу досконалих істот. Я вимушений був убити його, аби не допустити цього.

― Як ти міг, не вірю власним вухам!

Джерб продовжував розчісувати спину, не звертаючи уваги на слова королеви. Вона намагалася підтягтися на гілці та руки сповзали. З табору пролунали якісь дикі крики мавп.

― І це ще не все. Ми зайві на цій планеті, але повинні залишитися, щоб стабілізувати дію мого препарату. Та якщо кількість людей буде значно перевищувати кількість мавп, то люди втрачатимуть стабільність.

― Що ти наробив, Джербе?

― Люди будуть спокійнішими, лагіднішими. Мавпи втратять розум, стануть подібними до тварин. А я любив тебе завжди, і не можу допустити навіть думки про те, що ти станеш дикою й нерозумною. Я випив сам, і тебе напоїв отрутою. Прощавай. Надіюся на людей, як на окрасу всіх цивілізацій!