Маска нікчемності

Середа, 10 серпня 2016 г.
Переглядів: 317
Підписатися на комментарі по RSS

–Мене звати Рільке і я ваш бог.

Саме так, згідно переказів, сказав він, коли вперше постав перед їхніми предками посеред сільської площі.

Зараз площа пустувала. Здавалося, на її місці виникла трясовина – аж так люди боялись до неї наближатись. Пил, застелений турботливою рукою вітру, стояв незайманий. Тварини – і ті не наважувалися порушити її границі.

Естіан наважився. Накульгуючи на праву ногу, він пройшов у центр і поклав на землю камінь. Камінь Вини. Блискучий, гладенький – на його гранях завмерли ламані обриси хмар і химерні, видовжені будинки, що обступали площу з усіх боків.

Естіан пошкутильгав назад. «Ще дев’ятнадцять» – подумав він. Раптовий напад кашлю зігнув його, наче вітер тонку билинку. Хвора нога заболіла ще дужче і він не встояв, гепнувшись на коліна. Здійнялась хмарка пилу. І хто, дивлячись на нього, дав би йому тридцять років?

Довге рідке волосся затулило обличчя і слугувало такою ж прикрасою для голови, як лахміття для тіла. Всім своїм виглядом Естіан ніби промовляв: ось я, бідний та нещасний, пожалійте мене. Та насправді нічого подібного не було. Жив він дуже бідно, та бідним себе не відчував, щастя в його життя приходило нечасто, та нещасним він себе не вважав.

Нарешті кашель припинився. Естіан повільно підвівся і рушив додому.

Вулиці були порожні. Чоловік не здивувався – завтра село мало загинути. Рільке спустився разом із блискавкою, спаливши старий дуб, що ріс на пагорбі. Його очі палахкотіли незгірш палаючого стовбура і коли він заговорив, люди, що чекали на його появу, разом здригнулися.

–Ви мене розчарували.

Жителі мовчали. Естіан стояв віддалік – його сторонилися, називали п’яницею, однак він не ніколи не пив. Називали неробою лиш через те, що у нього було менше, ніж у них, незважаючи на його стан. Естіан не скаржився. Він доглядав все, що мав і старався допомагати іншим. Потай.

– Витягніть перед собою руки, – сказав бог.

Люди послухались. Естіан також. Він стояв і чекав, що станеться далі. Нестерпно боліла нога, хотілося, щоб все якнайшвидше закінчилось.

У протягнуті руки щось впало.

–Ті, хто отримав камінь повинні до заходу сонця покласти його у центрі площі. В камені – вина. Я виберу того, чия вина найбільша. Не буде хоча б одного – всі ваші пожитки, будинки, поля, навіть одяг, у який ви одягнені буде знищено.

Знову вдарила блискавка і Рільке зник.

Ще мить, поки затихало гуркотіння грому, люди стояли в ступорі, після чого, наче за командою, стали розходитись.

Всього каменів виявилось двадцять. Естіан запхнув свого в кишеню і зашкандибав додому, дивуючись, чого це він опинився серед обраних. Вини у всіх тих бідах, що спіткали село він не відчував. Здавалося, серед його вчинків не було жодного поганого, як і серед думок та нечастих слів.

Та вже доходячи до будинку Естіан зрозумів. Згадавши, кого ще було обрано – зрозумів.

Зараз, залишивши камінь посеред площі, Естіан збирався зробити так, щоб той був не єдиний. Хоча ні. Лиш двоє чоловіків становили проблему. Вони волітимуть втратити все, аніж постати перед Рільке. Решта, можливо й дотягнуть до останнього, та все ж свої камені принесуть.

Першим був купець на ім’я Марко Лач. Сусіднє поселення здавна з ними ворогувало, а Марко був єдиним, з ким погодились торгувати. Та він все нахабнів, все частіше диктував свої умови і ставив претензії. І ось недавно торгівля припинилася, а з нею і поставки солі, такої важливої для всього села. Його зненавиділи.

–Чого тоді? – буркнув він.

–Це я підмовив старійшину припинити з вами торгівлю. Він завинив мені послугу. Вашої вини тут немає. Я розкажу все людям, якщо ви віднесете Камінь на площу.

Двері зачинилися. Згодом Марко Лач вже тягнув Естіана на площу, тримаючи під пахвою Камінь Вини.

Поблизу зібралася невелика група людей. Естіан все їм розказав, придумавши декілька особливо неприємних деталей і виставивши свій вчинок так, ніби планував і наперед смакував його наслідки. Все те виглядало надто неймовірно і неправдоподібно, але йому повірили.

Хтось сплюнув йому під ноги. Хтось обізвав. Хтось сказав, що нічого іншого від такого черв’яка й не чекав. Марко Лач, повертаючись з площі вже без Каменя, пройшов повз і вдарив його в хвору ногу. Естіан впав.

Коли всі розійшлися – він підвівся.

Другим був Фінні Ейк, офіцер у відставці, що добряче нажився на недавній війні.

–Я бачив вас в ту ніч, – сказав Естіан, коли той вийшов з будинку.

Подовгасте, хиже обличчя Фінні Ейка скривилося, Естіан відмітив проблиск страху, який тут же змінився люттю та рішучістю.

–Ви її не вбивали, – заперечив він. –Ви вдарили її і коли вона не піднялася – вирішили, що померла. Та я був у лісі в ту ніч. Там неподалік моя секретна схованка. Коли ви втекли, жінка підвелася. Вбив її я. Вашої вини немає. Я у всьому зізнаюся, якщо ви віднесете камінь на площу.

І Фінні Ейк його відніс.

А Естіан зізнався у вбивстві. Після цього до трьох Каменів, в яких, наче в масляних лампах, тріпотіли останні спалахи призахідного сонця, додалися ще сімнадцять.

Люди не сумнівалися, що виберуть Естіана. В поглядах, спрямованих на нього застигла така люта ненависть, що йому самому цього хотілося. Та впевненості не було. Марко Лач  та Фінні Ейк вважали, що невинні, та це було не так. Вплине це якось на вину, вкладену в Камінь?

Посеред площі з’явився Рільке. Нічого не кажучи, він схилився і видобув з акуратно складеної купки камінь. Естіан зрозумів, що камінь той – його. Бог подивився на нього, в мить наблизився, поклав руку на плече і все враз потьмяніло.

–Ці люди не заслужили такої самопожертви, – мовив Рільке.

Вони стояли посеред площі, та їх, очевидно, не бачили.

–Ніхто не заслуговує. В тому й суть, – відповів Естіан.

–Я залишу їм одяг, – сказав Рільке, після чого будинки та все людське майно зникло.

Перед ними застигла купка розгублених людей.

–Сподіваюсь, що цього разу все буде інакше, – сказав бог і якось гірко всміхнувся. – Вони твої.

Він торкнувся Естіана, короткий спалах на мить осліпив, а коли Естіан розплющив очі – то відчув на собі численні погляди. Його, здається, не впізнали і він знав, що сказати.

–Я Естіан, – сказав він. – І я ваш бог.