maeror

П’ятниця, 12 серпня 2016 г.
Переглядів: 340
Підписатися на комментарі по RSS
Автор: Вероніка Владимирова.

Я, як повелося, стояла при вході до зали. Мені відкривався чаруючий вигляд на натовп глядачів, що, то поспіхом вриваючись, то ледь волочачи ноги, наповнювали залу. Вони, надриваючись, в сум'ятті, якнайшвидше прагнули віднайти свої місця. Та вони ніколи не купували квитків заздалегідь. Вони інтуїтивно сідали у свої крісла, ніколи не заводячи суперечок з іншими відвідувачами за правильність обраного місця. Вони обережно ковзали один поміж іншим, втупивши погляд у трохи вигнуту підлогу. Вони не прагнули когось пізнати чи щось розгледіти. В цьому театрі ніхто ніким не цікавився. І вбрання, тут, навмисно ніхто ніколи не обирав, рівно як і не причепурювався біля величезних дзеркал, що зустрічали при вході. Та тим не менш, всі були вдягнені за дресс-кодом: зледенілий погляд, прозора шкіра в районі повік і фігура, що зовнішньо видавала пригніченість кожного тіло-руху.

Раніше, до часів стрімкого росту попиту на переваги соціального добору, наш театр користувався меншою популярністю. Він був малим і зовсім не призначався для довготривалих показів. Та з часом, дуже довгим часом, він набував все більшої популярності. Зараз був небувалий пік людиновідвідувань. Нам була потрібна нова зала, щоб вмістити усіх бажаючих. Адже кожен, безнадійно заблукавший сюди, бажав бути як подалі від іншого. І з останніх, ще тліючих у ньому сил, намагався вибудувати стіну навколо себе. Нещодавно тут навіть організували бізнес: Вигода, стоячи біля входу, намагалась кожному, що минав її, проходячи до зали, всучити щось на кшталт ширми. Ширма слугувала таким собі компактним девайсом, що заміняла стіну. Це допомагало їм швидше, без зусиль, вибудувати огорожу довкола себе. Звісно, зведена власноруч, кам’яна, була б надійніше, та й ця видавалась непоганою, особливо для носіїв єхидно злащених облич. Вони таким варіантом не гребували.

Вони відгороджувались, їх ставало більше і більше. І площі вони потребували більшої і більшої. І горя в цьому світі ставало все більше і більше. Стільки, що не розгребсти. Стільки, що з канви сно-жахіть цих гнітенних сновид можна було б зіткати полотно, якого б вистачило на декілька усесвітів.  Стільки, що можна було б покрити мороком все і всіх. Навіть тих, що ходять в сусідній театр музикальної комедії та драми. І не виходять з нього, а тісняться, ніби тюльки, в пошуках чергової дами чи якого-небуть мусье.

В наш театр можна зайти, потовктись в холі і навіть вивчити афішу п’єс. А п’єса, все ж одна й та сама: «Горе». Після, вони можуть купити квиток, а можуть і ні. А в квитках-то написано нічого. Вони самі так безмовно тягнуться, плентаються, як люди, що не мають кісток. Їм вистачить того нещасного заряду, що ще тліє в їх напівобтяжених м’язах, щоб доплентатись до свого віддаленого крісла. Всістись - і ніколи не встати. Вони перетворились на ватні іграшки, і прирекли себе день за днем, незмінно, переглядати один і той самий спектакль, в якому будуть грати одні і ті самі актори, в основному, з моїм обличчям.

Глядачі не змінюються. Раніше - змінювались. Проходила чи то година, чи то доба, чи n-на кількість театральних показів, і одні обличчя замінялись іншими. Хтось виходив з зали за власним бажанням, хтось за примусом. Хтось пересідав з місця на місце, змінюючи лишень кут зору. Раніше хтось чогось хотів, до чогось прагнув. А зараз, зараз вони втратили все. Зараз вони втратили себе. І виною тут не ми, швейцари небуття, швейцари тяготи, швейцари їх власних примарних почуттів. Виною їх крайня немічність, безпомічність. Вона дана їм іманентно. І задля неї, вони вправно видовбали - ні, не діру, - а цілий кар’єр, що комфортно розмістився десь між 7м і 11м хребцями. Вона присвоюється їм однойменним швейцаром, що зустрічає їх в перші хвилі житті біля кожної породіллі.

Іноді людям доводиться розносити запрошення. Я особливо радію таким відрядженням. Не можу сказати, що на мене чекають чи радіють мені. Та ніколи не женуть, не виставляють. Зі мною миряться. Змиряються. Я як неминучість. Неминучість, яку так хочеться уникнути - та сил опиратись нема. Сили прийдуть згодом. Та їх запросять окремим списком гостей. Окремим, де не місце таким як я. Та зараз, зараз я можу володіти ними. Повністю. І вони не власні цього здолати. Та найбільший парадокс – що й не прагнуть. Людині так приємно віддаватись мені, падати в мої обійми. Іноді, те, що відбувається між нами, нагадує заняття коханням. Тільки щире. А саме кохання таким бути перестало. Я нещодавно зустрічала його, і воно виглядало як бувала повія з минулого століття. Зі зношеним спіднім і не пройденою медкомісією.

А я завжди з’являюсь раптово, блискавично. Як іскра, яку зронивши, людина спалює увесь ліс. Вона ніби як і не хоче - та спалює. Так виходить. Вони завжди кажуть: так вийшло.  Так вийшло, заварилось, затяглось. Пройде день, місяць, рік. Хтось залишиться зі мною на все життя. Та я не можу бути з усіма довго. Я не на зовсім. Я – на час. А потім, все, що їм залишається – тішитись моїм, власноруч виведеним портретом. Вони невтомно, відчай за відчаєм, як мазок за мазком, вимальовують мій портрет. Спочатку вони зачаровано спостерігають за кожним порухом пензля і закохуються у власні рухи. А згодом закохуються в те, що бачать перед собою на клочку папірця, альбомному листку чи холсті - хто на що гаразд. Вони уповаються їм більше за власний. Це так приємно. Приємно їм, та не мені. Мені завжди треба поспішати. Тому що забагато людей, яким у мене уготовані запрошення. І з’являються ці запрошення дуже швидко: надто в сьогоденні. І завітати треба до кожного. Нікого не можна позбавити мене. Це така залежність. Залежність від почуттів, що мають більшу чи меншу тривалість, досвідченість, значимість. До них виробляється присичення. До мене ж - ні. Та іноді люди надто добре знають мій лик. Іноді в них навіть не один мій портрет. Тому що приходжу я до них в різні роки  і в різні пори року. А вони, призвичаївшись, дедалі частіше звертають увагу на фон. Дарма що подоба одна й та сама: туга.

І все на мені - туга. І вся я – туга.

Автор: Вероніка Владимирова.