Лик Сонця

Вівторок, 9 серпня 2016 г.
Переглядів: 306
Підписатися на комментарі по RSS

Раніше я боявся Сонця. Звичайно, мирився з ним, щодня ходив під променями світила. Бачив його світло, палаючий білим вогнем диск на небі чи крізь скло, тривимірні зображення, які так і хочеться взяти в руки, але це страшна річ.  Сонце для мого народу було джерелом життя, звичайно ж, але також здавалося щоденно видимою причиною невідворотної загибелі, віддаленої в непевне майбутнє, яке однак всерівно настане.

Під його впливом води океанів там наступали на віковічні міста, а там оголювали дно зі скам'янілими залишками попередніх цивілізацій. Сухі стовбури, які я бачив щоденно, позначали місце, де не так давно стояв ліс, а тепер зарості трохи вищих за людський зріст рослин з довгим сріблястим листям. Море і колишній ліс обступало жовте місто з синіми смугами вікон, які ніби перескакували з будівлю на будівлю, то покривали цілу грань ступінчастої піраміди, то лише декілька на конструкції, що немов розбита колона, застигла у вічному руйнуванні, втримувана задумом архітектора і майстерністю будівничих.

Але зі страхом треба боротись. Час я вибрав якнайбільш підходящий – вечір, коли саме здіймається несильний вітер, який здіймає дрібний пісок з дна висохлої затоки, даючи змогу, судячи з фото подібних мені любителів заходу, роздивитися крізь піщану пелену Сонце у всій його красі. В запасі ще було пів години, дорога потягом не мала зайняти і десяти хвилин.

Так і вийшло, майже порожній потяг без запізнень відійшов зі станції в напрямі від одного скупчення будівель до іншого. Більша частина міста була і так в золотих тонах, а в косих променях призахідного Сонця все воно, і башти, і магістралі, і зникаючі ліси між ними, стали золотом. Дерева золотим океаном билися об золоті скелі під блакитним, злегка фіолетовим небом, на якому, звичайно для цього часу, спалахували зелені шлейфи полярного сяйва. Колись так називали це явище, останні кілька сотень років буденними стали навіть екваторіальні сяйва. Так впливало Сонце, активне як ніколи раніше з вини людей. Мало того, всі зірки, навколо яких ми живемо, поводили себе так само, так само там відступали і наступали води і світилося небо, а жителі міст хто з ненавистю, а хто з благоговінням дивилися на причину своїх проблем.

Поїзд мчав над дорогою, піднятою на опорах з сріблястих заростів в вакуумному тунелі, який видавав себе помітними тільки тренованому оку ефектами. Місто мало прокинутися вже після заходу денного світила, вдень його жителі мали інше життя в стінах зведених ще до відступу моря будівель. На уступах піраміди, що здіймалася над містом, виблискували давно вже поліровані не доглядачами, а вітрами і дощами статуї героїв. І зараз були герої, могутні воїни, живі персонажі епосів, та ніхто з них не міг заспокоїти Сонце.

Зійшовши на потрібній станції, де крім мене виявилося ще біля десятка людей, я попрямував до трикутного виходу, обрамленого пишним кутастим орнаментом. Звідти дорога, викладена шестикутними плитами, вела на колишню набережну. Дно затоки клаптями покривали жорсткі низькі рослини, схожі на крупні лишайники, пісок вже здіймався рухом прохолодного повітря з незайнятих ними територій.

Червоно-оранжеве сонце чітким диском  з протуберанцями виступало на запиленому небі. Три плями майже правильним трикутником розташовувалися на ньому, а ще між ними скручувалися якісь темні лінії, породжені чи то світилом, чи то завислим піском.

Не любиш міжзоряні польоти, Сонце? Ревнуєш, що тунелями в просторі літаємо швидше твого проміння до зір-сусідів? Палає від того твоє нутро, пронизане невидимими кротовинами космосу? Так і знай – океани віддадуть забране і візьмуть полишене, статуї нових героїв, як колись, обплутають ще збережені подекуди виткі  рослини. Навіть я сам піду в астрофізики і вигадаю як побороти тебе. Ти більш не відбереш в мене дому, не висушиш таких луків, як ті, на яких я виріс.

Але поки Сонце дивилося на нас всіх і на мене лицем бородатого, кошлатого древнього божества. В хмарі піску воно ніби скривилося, промовляючи "Не зли мене, людино". Повіяв вітер, кинувши мені в лице колючі піщинки. Я примружився і розвернувся, завзяття трохи пригасло. Але подумки кинув Сонцю, попри цей знак, "Так і знай!".