Лицарські надії

Субота, 6 серпня 2016 г.
Переглядів: 329
Підписатися на комментарі по RSS

Лицар після стількох днів подорожі виглядав жахливо й змучено: у мандрах він був досвідчений, але в панічних втечах – ні. Усе сталось так швидко, що він навіть досі не міг зрозуміти, що це насправді було. Зранку вони з Королем виїхали на полювання, потім заблукали в лісі через якусь дивну магію, потім… катастрофа. Не було часу на роздуми чи збори, вони лишилися тільки при тому, що мали. На щастя, цього поки що вистачало, але чи таке вже щастя?

Король сидів поруч, схиливши голову донизу. Якщо Лицар виглядав жахливо, то він – ще гірше. Спершу страх та гнів ще якось спонукали його до дії, але з часом він став ніби зовсім байдужим: життя потроху вивітрювалось із нього з кожним наступним днем. Сьогодні він виглядав особливо похмурим та задуманим – Лицар ніколи не бачив його таким у кращі дні.

– Сядь поруч, мушу тобі сказати дещо.

Лицар мовчки сів.

– Вранці, поки ти сперечався з крамарем, я ненароком почув одну розмову. Чутки, звісно, навряд варті чогось, але… Що ж, вони казали, що все через мою дружину. Ніби вона зраджувала мене й готувала змову, але розгорнулася боротьба й зайнялась пожежа.

– Ви самі кажете, що це лише чутки. Ми чули різні розмови й кожна історія була краща за іншу.

– Можливо, та надто… Це все одно моя провина. Я не намагався вчити її мову, я останнім дізнавався, що відбувається. І мені не хотілося знати. Розумієш? Мені не хотілося відповідальності, тому боги й забрали її від мене. Я це заслужив, але ж ти страждаєш. Інші люди страждають… З ними я, звісно, нічого вже не вдію, але ти, – Король раптом глянув Лицарю у вічі та поклав руку йому на плече. – Ти можеш іти, тепер ти вільний. Тобі, певно, є куди податися, я не буду тобі тягарем.

– Пане, про що Ви? – Лицар звів брови. – Навіть якби мені було куди, навіщо мені йти без Вас? Звідки такі думки?

Він не відповів, а ніби тільки ще більше знітився.

– Десь через два тижні ми дійдемо до Червоного міста, там нам допоможуть.

– Нема гарантій. Та й чим вони зможуть допомогти?

– За ці два тижні щось вигадаємо. І я не думаю, що це провина Вашої дружини. Вона не любила Вас, але ж і не ненавиділа.

– Так, але справа в тому… Мені здалось, я бачив її пір’я на дорозі, яскраво-зелене. Але потім воно десь зникло, певно, хтось втоптав його в бруд.

– Вона цілком могла вижити, навіть якщо не плела змов проти вас, ви ж знаєте. Навіть якби пожежа застала б її зненацька, вона завжди могла просто накинути пір’я та вилетіти у вікно.

– Може, але… – Король хотів щось сказати, але чи то забув, чи то не підібрав слів, а потім сам розгнівався на себе за це. – Не зважай. Знаєш, ніколи не бери пташку за дружину.

Він раптом підняв голову та помітив пронизливий погляд Ворона, який спостерігав за ними вже деякий час.

– Хоча мої поради, мабуть, марні, бо твій наречений уже тут, – додав Король уїдливо та знову посупився.

Лицар озирнувся та подивився на Ворона розгублено, ніби не впізнаючи. Лише коли той озвався до нього своєю скрипучою пташиною мовою, він згадав про їхню давню дружбу. Щойно Ворон тінню майнув у хащі, Лицар попрямував за ним.

– Ти казав, що тобі немає куди йти, – він зняв свого дзьоба й скинув пір’я, бо так легше говорити по-людськи. – Так от, це не зовсім правда.

– Ти підслухав?

– Я слухав, і тобі також варто мене послухати. Нагадаю тобі ще раз: ти маєш звірину кров, а тому можеш піти за мною в ліси. Я допоможу тобі, давно вже час тобі навчитися це контролювати.

– Я контролюю.

– Ти стримуєш, а це інше. Давай, прислухайся до долі! Людський світ покинув тебе, але твоя природа кличе.

– Нехай не марнує голосу: я не відповідатиму.

– Але чому?

– Я… – Лицар на якусь мить розгубився, але швидко добрав слова: – не можу покинути його.

Ворон розпрямив плечі – тепер він майже цілком скидався на людину – та повільно обійшов Лицаря, розглядаючи його пронизливо й здивовано.

– Коли ти не знайшов те, чого шукав, ти втратив надію та припинив пошуки, – говорив він, ніби повторював сам для себе, намагаючись зрозуміти. – Коли ти закохався вперше, а натомість тебе лишили проклятим та без серця, ти втратив надію та не кохав більше. А зараз? Твій король втратив усе й, вірогідно, ніколи більше нічого не знайде в цьому світі. Його сім’я зрадила його, його народ ненавидить його, його столиця – згарище, його країни – немає. А ти все віриш у нього, сподіваєшся. Що це? Що стало з тобою?

– Минув не один рік, друже, я подорослішав, – відповів Лицар не без гіркоти в голосі. – Тепер у мене інші принципи.

– Я думав, єдиний твій принцип – «пам’ятай про смерть».

– І я пам’ятаю. Але хіба це привід для того, щоб перестати сподіватись на життя?

– Навіть без надії?

– Без найменшої надії.

Ворон посміхнувся. Лицар посміхнувся у відповідь, силуючи себе, а потім пішов без жодного слова прощання: він повернувся до Короля.