Кріопацієнт 2100

Середа, 10 серпня 2016 г.
Переглядів: 295
Підписатися на комментарі по RSS

День своєї смерті я пам’ятаю уривками, але це майже єдиний мій спогад і взагалі все, що я про себе знаю. Зі знанням справи можу повідомити: немає нічого приємного в запамороченні, яке зазвичай називають світлом у кінці тунелю. Органи зору відключаються першими, і свідомість інтерпретує цей процес як перебіг світлових плям різної яскравості і розміру, що змінюють одна одну з наростаючою швидкістю, від чого виникає відчуття польоту. Слідом за зором зник смак – просто присмак у роті став стерильним, – а потім нюх. Після цього я перестав відчувати температуру повітря, дотик лікарняного одягу до своєї шкіри і катетер в руці. Останнім зник слух. Насправді це все дещо схоже на засипання, але ж свідомість… Свідомість нікуди не зникає, і робота мозку залишається єдиним слабким рухом всередині мертвого тіла, у повній темряві. Саме мозок доповідає, що фахівець кріонічної компанії розтинає грудну клітину, щоб отримати доступ до кровоносних судин, з’єднує їх з системою промивки, зливає кров у бак з органічного пластика і наповнює вени і артерії медичним антифризом. А далі починається процедура повільного охолодження, по одному градусу на годину. Антифриз перешкоджає утворенню в клітинах льодяних кристалів, що могли б їх пошкодити, і вже через чотирнадцять днів температура тіла досягає ста дев’яноста шести градусів нижче нуля.

Крізь скляну стіну своєї палати я можу бачити кріокамеру – сріблястий циліндр заввишки три з половиною метри, наповнений рідким азотом, куди мене, – мумію, нашпиговану антифризом, – запхали вісімдесят чотири роки тому. Вісімдесят чотири роки я провів у вертикальному положенні головою вниз, від чого відчуття польоту не припинялось ні на мить; вісімдесят чотири роки підрахування стрибаючих через паркан овечок перед сном, який ніколи не прийде. Хочете знати, що таке вічність? Я скажу вам. Це абсолютна тьма, яку неможливо побачити, екстремально низька температура навколишнього середовища, яку неможливо відчути, і безкінечний, безкінечний, безкінечний політ…

Вмирати не боляче. Людський організм зустрічає смерть вибухом ендорфінів, щадить самого себе. Але природа не передбачила механізму, який би супроводжував симетрично протилежний процес. Мертве тіло, яке повертається до життя, – це суцільний біль. В нього ще немає голосу, щоб кричати, воно ще позбавлено рухової активності, щоб стиснути кулаки, воно просто лежить в білосніжній палаті і наповнюється болем, насичується стражданням, як сухофрукти насичуються окропом, в якому варяться. У міру того як у брилу льоду поверталися її колишні 36,6, темна хвиля болю з гудінням виростала, заступаючи собою небокрай, і починала свій космічної швидкості рух на цей білосніжний берег зі скла, пластику, металу і стерильних фіранок, посеред якого стоїть моє ліжко, моя колиска на колесах. В мене ще немає зору, слуху і тактильних відчуттів, є лише свідомість, яка першою зустрічає катастрофічне передчуття страждання, і коли просинається нервова система, свідомість шукає визволення і б’ється зсередини об черепну коробку, наче пташка об вікно, але визволення не буде. Надія на нього – остання втрата в моєму теперішньому досвіді.

Три тижні тому вони дістали мене з високотехнологічної циліндричної труни. Три тижні вони повертали мені тепло живого тіла, по одному градусу на годину, і весь цей час я божеволів від неможливості вивернути, виплеснути назовні те, що відчуваю. Поверталася нервова чутливість, повертався слух, а кілька діб тому повернувся нюх. Спочатку спогадами колишнього життя – щойно відродженні нейрони, зібравшись у нановихори, танцювали навколо ніздрів арабески щойно завареної кави, па-де-де прибитого раптовим дощем пилу, глісади розпеченого асфальту, фуете просочених вихлопними газами перехресть великого міста, а потім, адаптувавшись до нової дійсності, – пласким целюлозним запахом палати кріонічної компанії. Але до нього, неживого і штучного, ледь помітно примішувався якийсь інший, органічний, солодкуватий гнильний аромат. Спочатку його було важко ідентифікувати, але з часом запах набирав силу і врешті решт став мене непокоїти. Через кілька днів його вже важко було виносити, але якесь збочене прагнення до життя змушувало мене уважно прислухатися до нього, і я навіть отримував перверсивне задоволення від того, що майже втрачав свідомість в цьому смороді, – повернення будь-якої з психічних реакцій, що вісімдесят чотири роки перебували в анабіозі, відволікало мене від болю.

Сьогодні повернулося останнє, п’яте почуття, зір, замкнувши формування сенсорної системи, – блимаючими плямами світла, яскравим потоком спектру. Тому я можу бачити кріокамеру, де провів свою власну вічність, крізь скляну стіну своєї палати. А якщо скосити очі вниз, я бачу резервуар з білосніжного перламутрового органічного пластику, в якому лежу, і свої кінцівки в металевих фіксаторах. Шкіра на них синя, в стінках резервуару відбиваються багрові трупні плями, нігті починають сходити. Судячи з зовнішнього вигляду, процес розкладання почався приблизно два тижні тому, тобто тоді, коли температура тіла стала наближатися до нормальної.

Я розумію: вони не припинили експеримент. Вони знають, що повернули до життя майже всього мене, за виключенням функціонуючого тіла, і будуть продовжувати спостереження, поки це можливо. Я навіть не заперечую, бо нічого гіршого, ніж вісімдесят чотири безсонні роки вниз головою в рідкому азоті, вже зі мною не станеться. Та й як я міг би заперечити? Але цей запах… Боже, дай мені надію знову померти. Нехай це станеться раніше, ніж я перетворюся на калюжу смердючого желе в перламутровій ванні.