Країна щастя

Неділя, 21 лютого 2016 г.
Переглядів: 404
Підписатися на комментарі по RSS

З дитинства вабила мене країна щастя, колихаючи вночі. Легким туманом проникала в голову й тихесенько шепотіла листям золотим. Я йшов на звук крізь сон. По вибитій бруківці, минаючи порослий мохом частокіл дерев. Повз глибини темної води, таємничі башти покинутого міста, що шкрябали животи гладким хмаринам, які вівцями збивалися докупи, ховаючи у шерсті проміння золоте. Тут тепло й солодко думкам. Тендітні квіти розливали аромати, вводячи мене в напівпритомний стан. Чудернацькі звуки долітали з боку лісу.

Крок за кроком стежка вела мене угору. І я, переповнений надії, споглядав видива чарівні. Дивовижна птаха з блакитним пір'ям мене з гіляки проводжала чорними очима. Ступивши крок до неї, щоб роздивитись краще, я спинився враз, згадавши, як раніше у снах сходив зі стежини і вже не міг вернутися, блукаючи в пітьмі нерозуміння і розчарування від втраченого шансу побачити, що там — вгорі, в кінці шляху. Облишив блакитнокрилу на місці і рушив далі. Цього разу дійти я мусив до кінця.

Трава росла густіше, ховаючи в'юнкий серпантин, протоптаний ногами. Чиїми саме я не знав. Скільки вже до мене там пройшло? Ким були щасливці, які знайшли ключ до власних потаємних мрій?

До вершини ще далеко, та попереду вже виднівся хутір. Враз в ногах відчув я втому, і, зізнаюся відверто, хотілося відтягнути мить блаженну, коли отримаю те, чим марив стільки років. Знесилений поглянув на дорогу, залишену позаду — високі башти міста лиш вгадувались у мареві туману. Дерева, вбрані в жовтий одяг, підбиралися все ближче до стежки. Чагарники заплутували ноги, гальмуючи ходу. І ніч вже наступала. Вирішив таки зійти я на привал.

Та був то не хутір, як мені здалось. Чотири крихітні курені тулилися півколом на пологому схилі. У центрі палахкотіло вогнище під казаном. І в сутінках юрмились силуети, одягнені у шкури диких звірів. Чи то мені здалося? Вагався довго я, та потребував притулку на ніч. Підійшов ближче до господарів незнаних. З острахом за свою долю ступив до них тихенько й привітався.

— Не часто ми приймаємо гостей у цьому краї, — прозвучало за спиною, — просимо, проходь, мандрівнику заблудлий.

Коліна затремтіли, а нутро наповнилось блаженства еліксиром. Я опинився у компанії божественної краси жінок. Білосніжні тіла, закутані лиш у ведмежі й вовчі шкури. Налиті форми спокусливо виринали з тіні у відблисках вогню. Одна гарніша іншої, ніби не навмисно, демонстрували свої принади моїм зголоднілим за жіночим тілом очам.

«Це сон, всього лиш сон» — нагадував собі, вкриваючись липким потом.

— Куди прямуєш, чоловіче? — підморгнула білявка років двадцяти.

Не хотів розкривати таємницю, але і змовчати не личило, тому зізнався, що йду на вершину гори. Що там зібрався я шукати  — не казав.

— Не близька туди дорога. Та й важка доволі. Може б ти залишився у нас? Не треба випробовувати долю.

Дивився я на них і не міг опиратися солодкій спокусі, яку тут мені пропонували — залишитись на віки серед пристрасті й розпусти, забувши все на світі, облишивши буденність. Звабливі погляди манили, запрошували зануритись у збочену фантазію. Я там сидів і не знав як учинити — піддатися чи ні. Багаття потрохи догорало. Красуні підводились і прямували до куренів. Одна, а то й у парі, зупинялась біля входу і скидала хутро, оголяючи вигини благословенні. Шовковиста шкіра біліла в темряві, тіла красиві поставали перед очей у вигідному світлі, щоб краще оцінити і вибрати до кого відправлюсь ночувати.

Тривало так, поки не залишився один. Зсередини долинали сміх і подихи тяжкі. Та й вони стихали серед глупої ночі. Роздуми сутужні розпинали мою душу, але десь серед мороку й пітьми засвітила зірка. Мерехтіла світлом нестійким — манила. І я згадав — не тому сюди приперся. А як же мрія? Невже так просто піддався звабі? Хіба варті ті жінки непідкорених висот? Продати сенс життя — за що? Це все випробування. Та гори цей недофільварок разом з відьмами і чарами, що зводять з розуму одиноких подорожніх, які необережність мали ступити в їхні володіння.

Чимдуж побіг подалі від проклятих лиходійок. Лиш залишивши позаду ту місцину, зміг вдихнути на повні груди. Попереду майоріла зірка. Насправді — вогник. Теж багаття? Та нехай. Хоч якийсь орієнтир. Мов скажений жеребець, біг я, з цятки не зводячи очей. Та скільки не докладав зусиль — не наближалася вона. Зрештою, упав знесилений в траву і вмить поринув у забуття. Чи можна спати уві сні? Та байдуже, якщо прокинуся все там же.

Невже я досягну мети? Підняв повіки — серед пожовклої трави виринали острівці дріади, а далі, в підліску — жимолость і дереза. До вершини ще далеко, але й підніжжя вже не видно. І щось світить мені з гори. Та не багаття це, а ніби відблиск. Чи то від скла, чи, може, від поверхні водяної. Чим ближче я підходив, тим більше сліпили іскри сонячні, відбиті від якоїсь блискучої поверхні.

Години через три наблизився добряче — якраз настільки, щоб розрізнити, що так може засліпляти. А там — купа коштовного каміння. Завбільшки з мене. Гамма кольорова не вкладалась в голові, а можлива вартість всього зводила з розуму. Звідки вони тут? Де власник? Самоцвіти лежали серед дороги, ніхто їх не стеріг. Навколо тиша — ні душі. Скрадливо, мов злодій, наповнив я кишені і за пазуху накидав десятків кілька, й пішов звідти, ніби й не було мене там.

Давно рубіни і смарагди залишились позаду, а до вершини ще йти і йти. Мене охопили тривога і передчуття недобре. Країна мрій це, чи що? Чому сумний такий, чому не задоволений? Де та вершина, якої прагнув досягти? Та щось попереду зблиснуло. Сповнений надії та завзяття продовжив я свій путь. Та чим ближче підходив, тим сильніше єство наповнювалося жахом. Не могло такого бути — знову купа камінців. Та очевидно — не нова, та сама що й раніше. Невже це такий жарт у вищих сил? Дійшов аж куди, а тепер… Чим провинився? Що зробив не так? Не хотів більше я коштовностей, бажав добратися до цілі.

Так ось відповідь. Спустошив запаси того, що накрав до цього. І зарікся більше нічого по дорозі не чіпати. Лиш є одна мета — добратись до вершини, а там мене чекає винагорода, достойна всіх богів, лиш обраним доступна і коштовніша цих дешевих камінців і спокус буденних.

З цією думкою чалапав далі. Кілька разів траплялися будиночки і склепи. У вікно одного я зазирнув. В павутинні й бруді спочивали стоси книг і сувоїв стародавніх. Та, згадавши про історію з камінням, навіть не ступив на поріг того дому. До інших зовсім не підходив. Йшов лиш уперед, лиш вгору по стежині, від якої залишився тільки примарний слід.

Після стількох докладених зусиль, нарешті відзначив зміну я пейзажу. Не росли довкола дерева, одинокими заблудами з кам'яного ґрунту стирчали чагарники, а подекуди поблискував і сніг. Температура впала, мороз щипав за шкіру.

Знесилений, але щасливий, зупинився, врешті, перед кованими воротами, які ховалися у сірій мряці. Прочинивши їх несмілим рухом, ступив у володіння сил, що керували краєм цим. Повільно йшов, покірно опустивши голову. З під лоба оглядався навкруги. Царство льоду й снігу панувало тут. Глиби крижані нависали наді мною. А трохи вище стояли статуї величні, які зображували людей і звірів, і ще якихось бридких чудовиськ, що сняться тільки у кошмарах. Та не могли вони мене так просто налякати, бо, нарешті, на вершині я.

В одній зі скель побачив прорубані гігантські двері, порослі мохом крижаним. Не роздумуючи ні миті, щасливий, рушив я до них. Прочинив і переступив поріг. Зустрів мене порожній грот. Майже порожній… В дальньому кінці на золотому троні сиділа велична істота — божество. Впав я на коліна від погляду очей червоних, налитих кров'ю, що джерелом дзвінким струменіла  і по щоках. Чорна кістяна рука простягнулася до мене. Смола стікала з неї, гублячись в одежах.

— Чого хочеш ти, чому турбуєш мій спокій?

Закляк на місці я, ковтнувши язика.

— Напевно, бажаєш повернути слух чи, може, голос?

— Зовсім ні. Прийшов сюди, бо я щасливий тут. Бо це країна щастя…

Чорний монстр нічого не відповів.

—  Хотів би отримати те, що мене наповнить блаженства відчуттям, — продовжив я.

— Ти пройшов дорогою повз усе, що може запропонувати життя. Відмовився від всього. Більше немає чого тобі подарувати. Якщо не знаєш ти, чого бажаєш сам, не можеш обрати серед утіх земних — то вибач.

— Але я знаю чого хочу.

— І чого?

— Я хочу досягти визнання, успіху, звитяги. Хочу влади.

Печера наповнилася сміхом, безжальним і глузливим.

— Минув коштовності й жінок. Міг використати їх для своїх цілей.

— На це потрібен час. Та й як це буде виглядати? Як сприймуть люди моє несподіване багатство? Я ж хочу увійти в історію як той, хто зробив для людства щось хороше, видатне.

— Напиши книжку, намалюй картину — залиш спадок у віках і будеш жити вічно… у пам'яті людей.

— Але де талант узяти? Він дається від народження. Таким не можу я похизуватись.

— А всі ті мудрі манускрипти, що минув ти по дорозі? Вивчись, знайди ліки від хвороб, що косять вас, як мух. Тебе звеличать, як героя.

— Але поки я зроблю щось важливе чи корисне, то буду вже старий і слава буде ні до чого.

— То що ж ти хочеш? — проклекотав господар склепу.

— Жити хочу вічно, щоб наймудрішим стати, отримати неземне багатство і здобути вічну славу. На все це час потрібен, щоб все відчути і насолодитись.

— Не може бути й мови. Ти смертний — крапка.

— Але я цього хочу. Ти повинен здійснити мою волю. Хочу жити вічно. В цьому бачу власне щастя.

— Ти так вважаєш? Гадаєш, що маєш право вказувати мені?

Істота підвелась. Чорні щупальці схопили мене за ноги. І моторошний регіт розлетівся склепом.

— Уявив, що маєш владу наді мною?  — зневагою сочилися його слова — Ти лише нікчема біля підніжжя мого трону. Піщинка на задвірках світу. — На мить він замовк і хижо всміхнувся. — Але ти дійшов до вершини і твоє бажання — закон. Ну, що ж… Хай буде по-твоєму.

 

От так домігся я свого. Живу тепер вічно і вмістив всі знання світу в собі. Шанують мене люди. Став для них майже божеством — одним із небагатьох, хто дійшов до власної країни мрій, оселився там і став щасливим.

Та немає щастя на душі, а лише розчарування. Жити вічно, закованим у лід, і раз на сотню років проводжати поглядом чергового бідолаху, який шукає своє щастя не знати де, і скоро займе місце поряд зі мною на стіні в країні щастя.