Коли супермени плачуть

Субота, 13 серпня 2016 г.
Переглядів: 308
Підписатися на комментарі по RSS

Лихий мене попутав завернути на сесію парламенту!

Звичайно, охоронці нічого не змогли поробити, але через мене притьмом побилися всі партії і коаліції. Коли я почав віщати, як жити далі нашій країні, мені зразу спробували заткнути пельку.

Ви намагалися коли-небудь заткнути пельку суперменові?

Навіть при вимкнених мікрофонах мій голос гримав на всю залу.

Тоді можновладці скористалися протилежною тактикою. Вони просто заткнули вуха і зробили вигляд, що ніц не відбувається. Деякі забули портфелі та поспіхом почали вибиратися із зали, ризикуючи пропустити найцікавіше.

Сміх бере…

Втім, усе це сталося набагато пізніше за відомі події.

Ні, я не народився суперменом. Свої здібності я отримав у подарунок. Кілька років тому всюдисущі прибульці дісталися і нашої країни й прибрали мене до рук. Але щось очевидячки пішло геть інакше, аніж вони собі гадали.

Промордували мене дві доби у своїй вилизаній до блиску тарілочці та, мабуть, переконалися у повній некорисності піддослідного. Космоліт завис над столицею, і не встиг я й оком змигнути, як опинився на центральному майдані в однісіньких червоно-синіх підштаниках. 

Годі й казати, що чесна кумпанія тоді добряче повеселилась!

Миттю набігли журналісти, потім приспіли спецагенти. Звичайна практика: якщо чиниться що-небудь загадкове та незрозуміле, а можливо й небезпечне – запхнути шило ще глибше у лантух… Одне радує – я гарно попсував їм крові, довів, що не пусту макітру маю.

Наступного дня агентам стало нудно, адже вони подумали, що схопили ворожого шпигуна! У прибульців хвацькі хлопці не вірили і, як з'ясувалося, абсолютно даремно.

Виходячи з їхньої похмурої контори на квітучий бульвар, я вирішив, що все це марення позаду.

Боже, яка наївна людина!

Якби я знав, що трапиться далі, то знайшов би клятих прибульців навіть на краю всесвіту і змусив зеленошкірих страшків повернути все на свої місця.

Ще через день, тренуючись на спортмайданчику, я помітив, що абсолютно не відчуваю втоми. З дурного розуму вирішив зробити пробіжку... Ви б бачили обличчя водіїв, коли я мчав тротуаром, обганяючи їхні автівки!

Потому прийшла черга польотів.

Коли почалася революція, а вслід за нею війна, я вже розумівся на багатьох речах. Можна навіть сказати, що мав пересичення новим станом.

Скільки життів я врятував до цього? А скільки відібрав?

Супермен не має замислюватися над такими питаннями. Маючи практично безмежні можливості, він перестає бути людиною, стаючи стихією. Коли ти стихія, тобі плювати на дрібні сутички, військові конфлікти, протистояння націоналістів з демократами.

Будучи абсолютною зброєю, супермен не може пустити в хід усю свою міць, інакше на цьому завершиться історія людства. Думати, що сила буде використана тільки на благо – верх божевілля.

Але коли почалася війна у рідній країні, я занервував. Прилетів з Марса, де перебував останнім тижнем, та увірвався у будинок президента країни-агресора.

- Що у вас тут за чортівня? - задав я, на мою думку, просте питання.

Але як же складно було отримати на нього просту відповідь!

 Мені порадили махати під три чорти – буцімто, люди самі розберуться, що тре робити та якої правди дотримуватися…

Загалом, вчинити що-небудь тямуще виявилося вкрай складним.

Дійсно, не вбивати ж президента!

А втім, я запропонував тому недолюду ресурси, цінність яких десятиразово перевершує цінність територій, охоплених війною.

І що ви думаєте?

Він відмовився. Мовляв, ресурси нам не потрібні, власних вистачає, і гроші нам не треба, і технології теж до біса... Нам треба продовжувати війну – і ти хоч репни!!

Побачив, що це річ пропаща, та акуратненько переніс собі президента разом із замом у мій комфортний бункер на Місяці, сподіваючись уповільнити ескалацію конфлікту… Потому, сповнений сумнівів, рушив у рідну столицю.

Там я повідав, як завершити війну за декілька днів. Розповів, як уникнути непотрібних жертв. Навіть повідомив, як зробити так, щоб на нас взагалі ніхто не ризикнув нападати. Я міг дістати потрібну кількість золота, урану, мав доступ до секретних розробок тощо. Нарешті, можливість без проблем створювати ці розробки.

Чомусь в інших подібні ідеї супермена не викликали ентузіазму. Тут же почався ретельно завуальований продаж шкури з живого ведмедя – і всі перегризлись між собою. Питання про війну так і не вирішили.

Тоді я розповів, що зробив з президентом сусідньої держави. У залі почалася метушня…

Насамперед, спікер тремтячим голосом попросив мене повернути президента-агресора на місце – інакше нашому президенту не буде з ким вести перемовини!..

У когось зайшла мова про права людини. На це я зазначив, що після провалу революції ліміт народної довіри до можновладців вичерпаний – одне слово, забудьте про права. Відтак - благо підготувався заздалегідь - запропонував розповісти особисто кожному з присутніх, чим вони займалися весь цей час. А якщо підводить пам'ять, я з радістю зроблю це за них…

Вищі чиновники вважали мене монстром,  що зазіхнув на святе.

Ще б пак! Їхній затишний маленький світ розвалювався на очах.

Раніше вони бачили мене лише на екрані і сприймали, як щось середнє між швидкою допомогою і спецназівцем. Навіть перед крахом країни ці хробаки чіплялися за свою владу, немов жебрак за шмат хліба.

Мабуть, я дійсно поліз не у свою справу, але спостерігати за дурною бійнею вище за мої сили.

Якщо супермен здатний кривдитися за народ – це той самий випадок.

А ще супермен може відчувати безнадійність, відчувати власну безпорадність і розуміти, що не можна змінити природу людей, не дивлячись на власну всемогутність.

Я покинув парламентську залу, щоб у люті промайнути над лінією фронту, як вісник погибелі. Я сіяв смерть і руйнування.

Нехай думають, що хочуть. Сподіваюсь, це змусить декого змінити свої плани.

Потому я досяг інсайту: чортові прибульці – ось, хто мені потрібний! Лише вони дадуть відповідь на всі питання.

Отже, час вирушати на їх пошуки.

Трясця! – але президента і зама доведеться таки повернути на Землю. Треба ж нашому президенту з кимсь вести перемовини…