Коли палала Земля...

Середа, 3 серпня 2016 г.
Переглядів: 360
Підписатися на комментарі по RSS

…Вони йшли по спустошеній, опаленій місцевості. Вони – єдині, хто залишився, хто вижив з цілої багатомільйонної країни. Їх було шестеро, і вони не знали – навіщо, як? Два роки Земля палала в вогні атомної війни, і тепер не залишилося нічого. Людство покінчило з собою самогубством. Втім, цього варто було очікувати. На це чекали ще в далекому ХХ столітті, коли атомна зброя вперше була використана. І з тої хвилини не було спокою людству. Зі дня на день на неї чекали. На останню Світову війну.

Всі загинули, а вони залишились. Навіщо? Як? Їхні організми виявилися нечуттєвими до радіаційних променів, радіоактивні елементи не чинили їм шкоди. Почуття? Спочатку відчай, бажання поринути в небуття, потім – апатія. Вони продовжували жити, не знаючи навіщо. Вони вже кілька місяців бачили одне й те саме – випалену пустелю розплавленого скла, метала…

І нарешті – галявина неторкнутої, первинної природи. Це виглядало як диво, як оазис в пустелі. Так воно і було. І раптом прокинулися поснулі почуття, постали колишні питання: як, навіщо, що далі?

Їх було шестеро, раніше незнайомих людей. Вони вже забули, ким були, як їх звали, звідки вони. Оте кружляння невідомо куди невідомо навіщо виснажило їх. Вони втомлено присіли на траву. На справжню траву, яку не бачили вже кілька місяців. Вони ніби прокинулися після тривалого кошмарного сну і вперше побачили обличчя один одного.  Запала мовчанка. Тільки чувся спів давно забутих птахів.

Нарешті один не витримав. Це був доволі молодий чоловік з тендітним обличчям. Раптом він спитав, і його голос зазвучав, як  постріл. Банальне, давно набридле всім питання:

- І що далі?

Знову – тиша. Тільки чутно, як шумить вода. Молода жінка раптом підвелася:

- Далі? Далі – жити. Для майбутнього.

- Майбутнього? Його вже нема, як втім минулого. Нічого не буде. А яка цивілізація була! Скільки часу ми поклали на неї, скільки зусиль. І нема її.

- Чому – нема майбутнього? Воно буде, і воно в нас самих. Коло – ось найдосконаліша геометрична фігура. Ми йдемо по колу, чи ти не помітив? В колі кожен кінець дає чомусь новому початок.

- Не розумію тебе. Яке коло? Що ти мелеш?

- В народженні вже ховається смерть. Все, що народилося, мусить померти, згоден?

- Ну, припустимо. А смерть, чи є початком нового?

- Вона відкриває йому шлях. Наша цивілізація померла в силу того ж нерушимого закону для того, щоб дати місце новій. І ми дамо їй початок.

Тут не витримали вже інші, і стали втручатися в бесіду. Чоловік середнього віку, що виділявся з поміж інших високим зростом, раптом запитав:

- Яким чином? Ми – приречені. Надто багато радіації. Наші діти будуть виродками, неспроможними стати творцями нової цивілізації. Ми невдовзі помремо, знесилені. Ти занадто оптимістична. Ми – кінець без початку.

- Ні, - заперечила жінка, і тут всі помітили її неприродну красу. – Ви думаєте зараз, як матеріалісти. Ви забули про Всевишнього, який спостерігає за нами. Він не дасть нам загинути, не дасть загинути нашім дітям. Згадайте Святе письмо про створення Землі. Це було набагато раніше, ніж ми думаємо. Все знову піде по колу, по спіралі: спочатку – первісне суспільство, потім – античність, потім – середньовіччя…

- Потім – знову ера комп’ютерів, атому і космічних польотів і смерть?

- Абсолютно так.

- Навіщо це?

- Тому, що треба. Нам не дізнатись ніколи. Мабуть, в цьому є сенс. Наше завдання – почати коло. Виростити та виховати дітей. Наставити їх на шлях добра. Можливо, нам дається шанс – почати цивілізацію на інших основах. На основах гармонії з природою.

 - То ця галявина – це й є Едем?

 - Цілком припустимо.

І раптом всі отримали відповіді на свої питання. Булий вогонь запалав в їх очах. Вони ніби вперше побачили один одного, побачили, що вони – титани, не дивлячись на малий зріст. Вони – початок початку і кінець кінця. Їх лише шість, обраних. Чому – шість? Мабуть, так треба. Навіщо зайві питання? Треба жити!...