Коли дерева мовчать

Четвер, 20 липня 2017 г.
Переглядів: 166
Підписатися на комментарі по RSS

Я чую своє серцебиття. Це допомагає заспокоїтись.

Окрім пульсу - жодного звуку. У скафандрі -тиша, за його межами немає навіть її. Ми втрьох обережно йдемо до шлюзу, аби увійти до корабля. Я, моя дружина Серафима, наш спільний друг Малкольм.

Тепер все залежить від нас - більше нікого не лишилось.

Корабель повільно, але впевнено наближається до Землі. Звідти нас і відправили, щоб його перехопити. Півсотні людей на трьох кораблях. А лишились тільки ми. Інші або загинули, або стали рабами Дерева, що захопило корабель.

- Пам’ятайте, - говорить Серафима, а динамік спотворює її голос, - воно намагатиметься пробудити ваші емоції. Так воно працює.

Справді, так працює Дерево - відключає логіку, змушує мислити емоціями. Тисне спогадами. Тисне почуттями. А коли емоції перемагають, Дерево використовує їх, щоб керувати тобою. Ти стаєш рабом. Ми не маємо дозволити йому опинитись на Землі.

- Не давайте йому перемогти здоровий глузд, - говорить динамік голосом Серафими. - Постійно ставте собі питання. Більше питань - менше емоцій.

Більше питань.

- Ми увійдемо до корабля, пройдемо до головного реактора і підірвемо його, - продовжує моя дружина. - Головне - не піддатись цій тварюці, ясно?

Малкольм відповідає, в його голосі я чую невимовну втому:

- Ясно. Не здаємось, підриваємо, тікаємо.

Я жестом погоджуюсь і відчиняю перший шлюзовий люк. Входимо до проміжної камери. Відчиняються двері.

Перед нами коридор. Його металеві стіни вкриті плямами від блювотиння екіпажу - раби Дерева мають проблеми з травленням. Серед коридору стоїть чоловік зі шматком труби в руках. Цим шматком чоловік з силою бив підлогу, вибиваючи жахливі звуки. Так виглядає мисливець, що добиває здобич.

Я почав сумувати за тишею.

Не думаючи, Малкольм дістав пістолет і вистрілив. Чоловік з трубою звалився на підлогу.

- Не обов’язково було вбивати, друзяко, - говорю я.

- Коли ми підірвемо реактор, - відповідає замість нього Серафима, - вони все одно помруть.

Вона стає жорстокою, моя люба Серафима. Вона стає на бік Малкольма. Завжди. Через це мені давно здається, що між ними щось є. Я дивлюсь на нього, на неї, на пістолети в наших руках. Я дивлюсь на мертвого чоловіка, що лежить у калюжі власної крові серед коридору. Я дивлюсь на спусковий гачок. Можливо для нас з Серафимою буде краще, якщо Малкольм “випадково” загине під час місії.

Ось воно. Ревнощі. Дерево провокує мене, ніби шепоче мені щось зловісне.

Не піддаватись.

Ставити питання.

Я ставлю питання: чому це раптом я хочу вбити свого друга?

Я даю собі відповідь: боюсь втратити Серафиму. Боюсь, що вона піде від мене, бо любить його, не мене.

Я ставлю собі питання: навіщо мені тримати її, якщо вона мене не кохає?

Дерево відпускає мене. Це, звісно, тимчасово.

- Теж це відчули? - питає у нас моя Серафима.

- Так, - відповідає Малкольма. - Це було близько. Не дивно, що всі інші піддались.

- Якби ми під час «емоційного вибуху» були на кораблі, а не у вакуумі - теж би піддались, - говорить моя дружина.

Ми починаємо бігти вперед. Серафима попереду, ми з Малкольмом - позаду. Я спостерігаю за своєю дружиною. Згадую, як ми з нею проводили ночі у будиночку за містом. Згадую, як вона шепотіла мені на вухо, що любить мене. Згадую…

Згадую, що Дерево полює на нас. Згадую, що треба ставити питання.

Я ставлю собі питання: навіщо жадати минулого?

Ми добігаємо до місця, де коридор переходить у житловий сектор. Найнебезпечніша частина шляху, за словами Серафими. Житловий сектор - система вузьких коридорів, що ведуть до сотень кімнат, в яких проживав екіпаж. Я чую навіжений регіт цих дикунів.

Я сумую за тишею. За звуком власного серцебиття.

Ми помічаємо трьох чоловіків, озброєних пістолетами. Серафими вбиває першого, я – наступних двох.

Ми підходимо до входу в технічний тунель. Поки Малкольм намагається розібратись з терміналом і відчинити двері, нападає нова група дикунів. Ми з Серафимою прикриваємо нашого друга, і я помічаю, що ця стрілянина приносить мені задоволення. Мені подобається бачити, як розлітаються голови цих спотворених людей. Мені подобається чути їхні крики. Мені подобається бачити їхню кров.

Я ставлю собі питання: чому мені це подобається?

Двері до тунелю відчиняються, ми входимо. Хтось з дикунів незграбно пускає чергу з автомата. Двері зачиняються за нами, лишаючи дикунів позаду. І тільки тепер ми помічаємо, що скафандр Малкольма пробитий багатьма кулями.

Наш з Серафимою друг робить ще два кроки, похитується, падає. Я нахиляюсь до нього.

Мертвий.

- Тебе може охопити жалість, - говорить мені дружина. - Не піддавайся. Ми не маємо права на емоції - реактор уже близько. Оплакувати Малкольма будемо потім.

І ми біжимо вперед. Якою ж ти стала холодною, моя кохана Серафимо…

Я ставлю собі питання…

Ось він - реактор. Великий диск, підвішений між чотирма стовпами. Основа цього підбитого корабля. Останнє, що не дає йому розірватись.

Ми з Серафимою знімаємо з поясів вибухові пакети, кидаємо їх під стовпи. Я тримаю в руках детонатор. Лишилось добратись до рятівної капсули, вибратись з корабля і підірвати його. Навіть якщо добігти не встигнемо - підірву корабель разом з нами.

Це мій тріумф. Перемога над Деревом. Я відчуваю неймовірну радість.

Я ставлю собі питання…

І чую постріл. Жахливий біль. Падаю на коліна.

- Вибач, - говорить мені Серафима.

Однією рукою вона тримає в руці пістолет, іншою - знімає шолом. Її волосся, зібране у хвіст, світле, як саме Сонце. Моя люба Серафима.

На очах у неї - сльози.

Я ставлю собі питання: чому моя дружина мене застрелила?

Вона тепер служить Дереву.

- Вибач, - повторює вона. - Я була заслабкою.

- Це нічого, кохана, - відповідаю я крізь біль. - Ми все одно перемогли.

Я намагаюсь увімкнути детонатор і розумію, що не маю сили в руках. Все навколо темнішає, я падаю обличчям на підлогу.

- Вибач, - повторює Серафима. - Все мало бути зовсім інакше.

Я нічого не відповідаю - уже не можу. Її голос стає далеким, я засинаю. “Все мало бути саме так” - думаю я. Можливо, усі ми заслабкі.

І вже у мертвій сонній темряві я розумію, що можу поворухнути пальцями.

А можливо, всі ми - сильні. Може всі ми маємо сили, поки живі.

Я чую своє серцебиття.