Кладовисько моєї мрії

Труна розсипалася деревною потертю. Чорт забирай, чому ці дружини такі скупердяї? Невже не можна було замовити труну дорожче?

Я заворушився, з ненавистю відхекуючи слизькі повні білих черв'яків. Ненаситні, вони й погубили мою труну. Я не відчував нічого, крім відрази. Потрібно було щось робити.

Мене поховали рік тому. Я полюбив тишу кладовища і спів птахів далеко вгорі. Не хотілося вибиратися, але треба.

Земля після дощів була м'якою і рихлою. Я висунув назовні праву руку - вірніше, те, що від неї залишилося - і поворушив обдертими пальцями. Стало трохи тепліше . Це добре - холод я не переношу.

На світ божий (хоч я давно не вірю в бога) з'явилася друга рука. Я відкинув засохші ромашки та виліз. І зрозумів, що під землею мені жилося набагато краще.

На мене дивилася, не кліпаючи очима - моя дружина. В її очах застиг тваринний жах. Я облизав свою забруднену землею щелепу залишком язика та усміхнувся. Мені здалося, що я сказав:

- Привіт красуне.

Або:

- Непогано виглядаєш.

Або навіть:

-Закинь на мене ногу.

Але вона, напевно, почула тільки невиразний хрип. Мої голосові зв'язки давно згнили. Вона кинулася бігти,перечепаючись. Я від щирого серця бажав, щоб її поховали у такій ж дешевій труні. Тоді вона мене зрозуміє.

Я присів на одну з надгробних плит і почав чесати те, що залишилося від мого носа. З боку міста ,де я колись жив пахло кров'ю і чимось смачним. Дивно, перш я так гостро запахи не відчував.

З сусідньої могили виліз містер Сміт - він був в тій машині зі мною, коли нас розчавила вантажівка. На його грудях бовтався напівзотлілий костюм.

Мені здалося, що я сказав:

- Гайда у місто. Хочеться їсти.

І він, здається, відповів:

- Так, ти біса прав.