Кладовисько моєї мрії
Автор: Ксенія Онегіна.
Труна розсипалася деревною потертю. Чорт забирай, чому ці дружини такі скупердяї? Невже не можна було замовити труну дорожче?
Я заворушився, з ненавистю відхекуючи слизькі повні білих черв'яків. Ненаситні, вони й погубили мою труну. Я не відчував нічого, крім відрази. Потрібно було щось робити.
Мене поховали рік тому. Я полюбив тишу кладовища і спів птахів далеко вгорі. Не хотілося вибиратися, але треба.
Земля після дощів була м'якою і рихлою. Я висунув назовні праву руку - вірніше, те, що від неї залишилося - і поворушив обдертими пальцями. Стало трохи тепліше . Це добре - холод я не переношу.
На світ божий (хоч я давно не вірю в бога) з'явилася друга рука. Я відкинув засохші ромашки та виліз. І зрозумів, що під землею мені жилося набагато краще.
На мене дивилася, не кліпаючи очима - моя дружина. В її очах застиг тваринний жах. Я облизав свою забруднену землею щелепу залишком язика та усміхнувся. Мені здалося, що я сказав:
- Привіт красуне.
Або:
- Непогано виглядаєш.
Або навіть:
-Закинь на мене ногу.
Але вона, напевно, почула тільки невиразний хрип. Мої голосові зв'язки давно згнили. Вона кинулася бігти,перечепаючись. Я від щирого серця бажав, щоб її поховали у такій ж дешевій труні. Тоді вона мене зрозуміє.
Я присів на одну з надгробних плит і почав чесати те, що залишилося від мого носа. З боку міста ,де я колись жив пахло кров'ю і чимось смачним. Дивно, перш я так гостро запахи не відчував.
З сусідньої могили виліз містер Сміт - він був в тій машині зі мною, коли нас розчавила вантажівка. На його грудях бовтався напівзотлілий костюм.
Мені здалося, що я сказав:
- Гайда у місто. Хочеться їсти.
І він, здається, відповів:
- Так, ти біса прав.
Автор: Ксенія Онегіна.