Якщо вони вижили

Неділя, 14 серпня 2016 г.
Переглядів: 299
Підписатися на комментарі по RSS

Учні сиділи посеред напівсфери і тому кожен звук, кожне слово між ними лунало гучно, підсилене резонансом куполу. Наставник ходив зовнішнім колом, його голос ледь долітав до центру і всі напруженно прислуховувалися, щоб розчути слова. Хоча кожного разу він розказував одну й ту ж саму історію, але постійно змінював деталі і вимагав на колоквіумах повторювати її дослівно. Кожного разу він розказував про втечу всіх людей з помираючої планети до орбітальних станцій навколо неї. Всіх, крім них, забутих нащадків злочинців і девіантів, останніх землян.

Антін терпляче чекав, щоб хтось кахикнув. Калі тримався добре, але його легені слабшали з кожним днем і  гірше переносили всюдисущий отруйний пил. Він здригався всім тілом, стримував в собі кашель, та даремно. Тої ж миті коли його спина здригнулася, Антін потягнув під столом сторінку із зошиту. Мить у мить з тріскучим кашлем він вирвав листок і поклав його до широкого карману. Викладач не звернув уваги, а Калі лише сильніше пригнув голову, щоб менше вирізнятися.

Після занять Антін повернувся додому та прочинив вікно. Тої ж миті в кімнату залетіла хмара жовтих метеликів і обтрусила все лускою з крил. Мати на ліжку відкрила очі та обережно всміхнулася до обсівших її живих квітів. Антін став відганяти метеликів від неї, та вона мовчки зупинила його, покачавши головою. Антін подав їй води, а потім зігнав метелків зі столу і сів писати листа на вкраденому аркуші. Зацікавлені метелики згуртувалися навколо нього, буркотіли і щтовхали крилами.

Разом з вечором село оповило важка хмара диму та отруйного пилу. Мати встала, хруснув суглобами і пішла до закритої кімнати, де Антін ховав два останні балони з киснем. Щоб не чути звуків її уривчастого дихання, Антін заходився закривати вікна, продираючись крізь жовту хмару великих комах, що хотіли врятувалися від смертельного пилу в їхній домівці. За прозорим вікном було видно, як вітер ламає жовті крила тих метеликів, хто не встиг сховатися всередину. Антін налив в миску води, насипав в неї цукру і поставив на стіл. Метелики з’юрмилися навколо, опустивши в воду довгі прозорі хобітки, щось лопотіли і пищали мишиними голосами.

Коли стих вітер і опустився дим, Антін вийшов назовні. Боязкі жовті постаті комах обережно сунулися за ним, кидалися під ноги, сідали на плечі, хапали за руки. Антін дивився вгору, в недосяжний простір орбіти помираючої планети. “Якщо ми ще живі, якщо вижили ці істоти, значить ще є спасіння…” Потім прив’язав листа до лапки найближчого метелика і віддав йому два останніх шматка цукру. Помахав вслід і озирнувся: із тендітних укриттів виходили люди і піднімали голови до неба, спостерігаючи за помахами величезних жовтих крил, що летіли в просторі, мов ключ давно зниклих журавлів.