Як я ходив по траву

Неділя, 21 лютого 2016 г.
Переглядів: 455
Підписатися на комментарі по RSS

Спека того літа стояла нестерпна. Жарило далеко за тридцять. Дощ востаннє йшов, певно, місяць тому. Я, натягнувши бейсболку і тримаючи в руці величезний чорний пакет зі сріблястим написом BOSS, прямував на крутик.

— Піди-но нарви курям трохи трави, — сказала мені мама, коли, здавалось,  вся робота перероблена і можна піти гратись до когось із хлопців.

Хоч я й не хотів але йшов запиленою дорогою, виконувати завдання, бо був доволі слухняним і, якщо щось не робив, то виключно не з власної вини. Треба ще пояснити, що означало те загадкове "нарви курям трави". Мої батьки виросли в селі й, коли одружились і пребралися на власний хліб у місто, купивши маленький приватний будинок, обов’язково хотіли мати якесь господарство. Та, коли ділянка всього сім з половиною соток, на якій стоїть будинок, гараж, садок, город, в дворі бігає чотири собаки і місця залишається не так багато, а часу з тими роботами ще менше, а свого домашнього м’ясця хочеться, ну хоч криком кричи, то єдиний варіант, що залишається — десяток курочок в клітці п’ять на три мерти в дальньому кутку двору. А щоб ті курочки добре себе почували і здоровішими були і щоб їм, не приведи боже, не приїлася пшениця, я мусив йти рвати соковиту траву. Не те щоб, це було складно, але можна придумати і набагато цікавіші заняття серед літніх канікул.

Не встиг я вийти за хвіртку і буцнути кілька камінців, як побачив, що на зустріч мені поспішає Сашко.

— Здоров, — тягнучи до мене руку, привітався він, кинувши оком на пакет. — По траву?

— Ага. А ти куди?

— Та нікуди, загалом. Вийшов пограти. А тобі крім цього ще багато роботи вдома?

— Нічого не казали більше. Думаю — нарву і можна йти гуляти.

— О, то давай я тобі допоможу, і підемо тоді до Ткачуків. А о четвертій і Олег казав, що звільниться.

Добре пам’ятаю як в дитинстві, коли домашніх справ залишалося всього на годинку, а потім можна казитися — в середині розливалося  п’янке передчуття свободи, яке неможливо ні з чим порівняти. Саме це я відчув тоді. Пропозиція Сашка сподобалася. З ним ми дійшли до урвища, яке внизу омивалося річкою. До неї серпантином вилася стежка. Спустившись, я взявся шукати підходяще місце, щоб наповнити пакет.

Навколо, здавалось, була незаймана місцина. Річка тихенько дзюркотіла, а вздовж неї, скільки сягає око тягнувся суцільний зелений луг. Він поступово здіймався все вище й вище. Колись тут була траса для мотокросу. Важко повірити, але стежки, якими тепер ходили рибалки і шашличники, здебільшого утворилися під колесами мотоциклів. Ця територія і звалася крутиком. Чому? Не маю уявлення. Щось не пригадую, щоб в когось запитував. Менше з тим, саме тут я повинен був скубати зелень, тому облишив марне споглядання природи і взявся до справи.

Якщо ви гадаєте, що рвати траву просто, то нічого не розумієте в житті. Це справжня наука. І тільки найобдарованіші її опановують. І то, тільки через роки практики, або через два-три підзатильники від батьків, якщо принесли не того, що треба. Одним словом, наші курочки їли не всяку траву. Вона повинна відповідати кільком критеріям: зелена, соковита, висока і на вигляд як трава з газону. Навколо хтозна-скільки зелені, але рвати потрібно тільки таку. Повнісінький пакет BOSS! Це вам не жарти. Потрібно старанно попрацювати хвилин двадцять-тридцять. Якщо все робити правильно і добре трамбувати, то і всі сорок. Мій  особистий рекорд складав дванадцять хвилин. Разом з дорогою. Але слід зазначити, що батьків тоді вдома не було. Цього разу так не пройде, тому я старався.

Та, як часто буває, коли хочеться зробити все швидше і краще, робота не йшла. Гарні ділянки не зустрічались, рвалося погано, травинки короткі й тоненькі. Ми брели вздовж річки, жбурляючи туди грудки землі, гілочки та малі камінці.

— Слухай, — озвався Сашко, — а ходімо на дамбу, там повно трави — за дві хвилини нарвеш, а я скупнуся в ставку, бо так спекотно, що нема сил.

Він вже давно йшов без футболки, підставляючи палючому сонцю темну загорілу спину. Я витер піт з лоба і глянув на годинник. Щоб добратися до ставка, нам потрібно було ще йти хвилин п’ятнадцять до вербових хащ, а там — перебратися імпровізованим містком з повалених дерев і великого каміння. На це піде купа часу. Я сумнівався.

— А там точно є трава, яка мені підійде?

— Та повно! Я вчора бачив, коли купався. Вдвох швидко нарвемо. Давай, нічого тобі не буде.

Він думав, ніби мені страшно. І був правий, але цього я показати не міг. Сашко був старшим на три роки. А в подібній ситуації видатись боягузом було страшнішим, ніж отримати вдома прочуханки за те, що відправився далеко від дому, не попередивши. Та й що може статися? В мене і телефон із собою.

— Добре, тільки давай швидко.

— Пробіжимось?

— А то!

І ми кинулись вперед до кущів, які виднілися на горизонті. За мною, мов парашут, розвівався практично порожній пакет. Бейсболку я розвернув застібками вперед для кращої аеродинаміки і уявив себе спринтером на Олімпійських іграх. Це додало наснаги, тому під кінець дистанції мені вдалося випередити товариша і перетнути уявну фінішну лінію першим.

Обоє захекані, стікаючі потом, ми повпиралися в коліна і поставали раком, наче щось шукали в бур’яні. Я стягнув прилиплу до тіла футболку і взявся махати нею, створюючи подобу вітру. Язики поприсихали до піднебінь. Я спобував сплюнути, але нічого не вийшло. Води в нас, звичайно, не було.

— Як же я хочу зараз скупатися.

— Що тебе тримає? — запитав я, вказуючи на річку.

— Пропонуєш лізти в цей жабурятник? Ну, дякую.

Річка дійсно була брудна. Взагалі, вона зветься Протокою або Ротком. Не знаю як правильно. Зустрічаються різні назви навіть в науковій літературі і, скоріш за все, офіційній документації. Та в нашому куточку її величали не інакше як Вонючкою. Здавалось, чому саме так — очевидно. Та вона не смерділа, а просто була брудною, мутною, замуленою і зарослою водоростями. Там ніхто не купався. Побовтатись у воді люди ходили на ставки. Щоб до них дістатися потрібно перебратися через річку. Вона хоч і невеличка, але в брід не перейти, тому недалеко звідси існувало чотири переправи. Два мости знаходились набагато нижче течією. Найближче був цей загат, а ще далі — загадкова труба, що стирчала з дамби і врізалася в берег з цього боку. Бажана прохолода знаходилась зовсім поруч.

Ми пробиралися крізь зарослі кущів, жалкої кропиви і молодняка дерев. Рослини так розрослися, що, якби я не знав, що стежка там дійсно є, то вважав би, що ми першопроходьці в цьому місці. За півметра в будь-який бік нічого крім зелені не видно. Тільки блакитне небо вгорі. Але нам не було сумно чи одноманітно. Про це дбали комарі. Вони як голодні собацюри нещадно накидалися на наші неприкриті спини, руки, шиї.

Нам довелося відмахуватися футболками. В нерівному бою ми на право і на ліво нищили по десятку ворогів за удар, пришвидшуючи ходу крізь хащі, які мали б давати прохолоду, а насправді являли душну камеру з кровопивцями. Зрештою, нарахувавши з  десяток укусів, я не витримав і натягнув вогку футболку. Вона холодила, але відчуття видалось бридотним. Ще гірше, ніж вступити в шкарпетці у воду.

Мій друг слідував за мною.

— Та що ж це робиться! — закричав він, гатячи по кущах великою палицею, яку я кілька секунд тому минув. Від ударів у повітря здіймалися шмаття рослин і цілі хмари комах, які вже й так обліпили його, як мухи відомо що. — Обережно! Пропустіть! — Він чкурнув повз мене, зійшовши зі стежки.

Його незграбний біг крізь перешкоди викликав у мене посмішку. Свій рейд він кинувся виконувати якраз через велетенські стебла кропиви. З голим торсом Сашко брів кущами, ніби занурений по груди в воду. Пекуче листя лупило у відкриті ділянки шкіри, що вмить бралася пухирцями. Зрозумівши свою помилку, він вискочив назад на стежку, обігнавши мене на кілька метрів. Я заливався сміхом від його марних потуг чухатися одразу і скрізь. Побачивши це, Сашко обмотав руку своєю футболкою і під корінь вирвав одне з найдовших стебел кропиви.

— Ах, то тобі смішно? — і зі всього маху спробував вдарити мене імпровізованим мечем.

Та зброю він обрав таку собі. Від різкого руху тонке стебло надломилося навпіл. Майже вся листяна крона пройшлася його спиною.

— Ах, — тільки й зміг видавити з себе.

Йому довелося облишити мене і марні спроби помсти.

— Добре-добре, — одразу подобрішав він, простягаючи шмат тканини, який тримав у руках. — Я тебе не чіпатиму. Будь другом, почеши спину.

Я, завбачливо відбігши перед цим на кілька метрів, повернувся і виконав прохання.

— О-о-о, як добре. Поскоріше б у воду.

— Ага, — погодився я, навіть не збираючись залазити у ставок, а думаючи про порожній пакет. — Ходімо вже.

Нарешті кущі залишились позаду і ми вийшли до річки. Молоді і старі верби формували приємний затінок, а вода біля загату видавалася досить чистою. Її рівень виявився напрочуд високим. Від чого переправа стала доволі розмитою і виглядала не надійно. Верхівки кількох камінців, що виринали з темних хвиль, і дрейфуючих трухлявих колод відбили в мене бажання перебиратися на інший бік. Сашка стан переправи теж, здавалось, збентежив. Але його легковажність і самовпевненість не дозволили відхилитись від наміченого плану. До того ж, вперед його підганяло свербляче тіло.

— Давай, певно, я полізу перший, а ти за мною. Якщо хочеш, звичайно.

На ті слова я нічого не відповів, а тільки мовчки спостерігав за товаришем, вже маючи, як то кажуть, пристойну відмазку. І прийшла вона мені в голову одразу, як ми дійшли до цього містка і змогли оцінити його "аварійний" стан. На іншому боці мене сьогодні не бачити, тому що в кишені у мене лежав телефон. А ним я ризикувати не міг. По-перше, він ще надто новий, щоб йти на дно. Ще й шести місяців не минуло, як мені його подарували на день народження батьки. А то був не якийсь там звичайний мобільний. Він мав найновішу фішку  — хоч найдешевший і найпростіший її варіант — переносити назад у часі. Теоретично. Цю функцію я ще навіть не спробував. Ще одного такого мені не куплять. По-друге, мене просто живцем поховають, якщо втоплю річ, яка коштувала батькам дві зарплатні.

— Знаєш, я з тобою не полізу. Якщо впаду, то сам знаєш, що буде.

Сашко мене розумів і на інше, здавалось, не сподівався, бо сприйняв новину як має бути.

— Добре, тоді я швидко. Разок пірну і назад. Нарвемо трави і будемо вільні.

Я полегшено зітхнув — хоч не доведеться лізти на інший бік. Та час, що невпинно йшов, не дозволяв розслабитись. Пакет все ще залишався порожнім.

Зірвавши великого лопуха, я всівся на землю, дістав телефон і одним оком спостерігав за Сашком, який не втрачав рішучості скупатися у ставку. Щоб звільнити руки, йому довелося вдягти футболку. Перші два камінці він навіть не помітив — його стрункі ноги без проблем перескочили з одного на інший. Далі з води стирчав товстий стовбур, який навіть з берега виглядав підозріло, тому потребував ретельної перевірки. Мій друг обв’язав руки віттям старої верби, яка звисала над річкою, перевірив чи не обірветься останнє, пошарпавши його, і тільки потім правою ногою натиснув на колоду. Вона міцно трималася і навіть не ворохнулася. Тоді він переніс частину ваги на ту ж ногу. Все стабільно.

Я розслабився. Як і він. Сашко повністю перестрибнув на деревину звільнившись від гілля.

— Та вона тут ніби виросла.

— Ага, тільки все одно будь обережним.

— Дивись як міцно тримається. Може й ти...

Слова обірвалися, тому що він підстрибнув, демонструючи мені надійність переправи, та підошви кедів ковзнули по мокрій деревині і руки злетіли догори. П’ята точка з глухим звуком вдарилась об стовбур. За інерцією тіло завалилося назад і, мов професійний аквалангіст, він зник під водою, зробивши своєрідне сальто.

Я зіскочив на ноги і кинувся до води. З неї якраз винирнула голова, потім — плечі, а за мить — весь Сашко, який опинився на березі швидше, ніж я встиг добратися до першого камінця у воді.

Що він тільки не казав і як тільки не кляв ставок, колоду, себе, мене і весь навколишній світ, кілька разів згадавши і комарів.

— Мені триндець вдома, — констатував нарешті він, коли потік матюччя всяк.

— Та не переживай так. Головне, що ти не поранився.

Я добряче перелякався і був радий, що не доведеться розповідати його батькам, як він потонув. Все інше виглядало мізерним. Та Сашко так не думав.

— Я весь мокрий і брудний. Добре, що телефон не взяв.

Волосся смішно прилипло до голови, одяг брудний — певно він зачепив мулисте дно. Кеди чвакали, так само, як після сильної зливи, під яку ми потрапили кілька місяців тому. Тоді ще я і Олег захворіли. Промоклий до нитки образ доповнювала гігантська гірлянда водорості, що обвила його тіло по-діагоналі як стрічка — випускника.

— Треба вийти на сонце, щоб ти міг добре обсохнути.

Він здригнувся.

— Щось мені холодно.

— Знімай футболку, — підказав я, — щоб не застудився.

Він стягнув її з себе, добряче викрутив і розвісив на молодому в’язі. Потім взявся знімати бермуди. Вони примостилися поряд на гілці. А потім Сашко утнув таке, що й згадувати моторошно. Він повернувся до мене спиною, спустив плавки, і відправив їх сушитися до решти гардеробу. До такого я виявився не готовим.

— Ти хоч би попередив, а то світиш тут своїми причандалами.

— Вибач, але мені треба, щоб одяг обсох. Ти міг би погледіти, чи ніхто не йде?

— Поки висохне твій мотлох, то в мене вдома всі кури від старості передохнуть.

Та я уважно прислухався — чи не долинає до нас якийсь звук. Крім плину річки нічого не чути.

— А що ти пропонуєш? Я ж не піду так додому. Чи, думаєш, мені сильно хочеться сидіти в такому вигляді? І навіщо я там стрибав?

— Хотів по-швидше охолонути.

Ми зареготали. Та враз Сашко замовк і підозріло на мене поглянув.

— Слухай, а в тебе ж телефон з тією штукою, — я розумів до чого він веде. — Може б, ти переніс нас назад у часі, ще до того як я поліз туди. І ми б одразу пішли по твою траву. Точно, і я залишуся сухим, і зекономимо купу часу.

— Ну, не знаю, — промимрив я. Ідея була непогана. Але існувало кілька нюансів, через які я не поспішав приставати на його пропозицію. Подорож у часі була найновішою функцією, яку тільки почали пропонувати у мобілках для широкого кола споживачів. До того ж, вона виявилася надзвичайно дорогою. Через високу вартість регулярно користуватися нею могли тільки обрані. Тому я ще жодного разу не пробував — все чекав слушної нагоди. А ще подібні ґаджети  могли дати стрибок тільки на кілька хвилин. В його технічних характеристиках красувалася четвірка. Тобто, пристрій дозволяв відмотати час на чотири хвилини. Та знаючи, що подібні показники не завжди відображають реальний стан речей, мені не хотілося даремно витрачати таку можливість, не знаючи на сто відсотків чи буде з того користь. А ще не було бажання так просто розлучатися з тими грошима, які я шість місяців накопичував на рахунку, відмовляючи собі у всьому, що тільки можна уявити, і часто підробляючи у свої юні роки.

— А якщо вже пізно?

— Та ми ще встигнемо. Давай, хоч спробуємо.

Я почув, що він до мене наближається. Голим.

— Тільки не підходь до мене ближче, а то я щось нервую.

— Та давай, чого ти тягнеш. Пройшло всього дві хвилини.

Телефон лежав у руці. Скільки ж минуло часу?

— Та що ти як маленький!

Він підійшов впритул і вже сам тягнув руку до телефону. Я все вагався. Вчинити благородно, виручивши друга, чи відкласти стрибок на інший раз?

— Тисни, тисни, тисни, — наполягав він.

— Може...

Та потім в кущах, всього в кількох метрах, щось зашуміло. Ми з Сашком затихли і зіщулились, прагнучи зробитись невидимими.

— Тисни, — ледь чутно долинув його голос до мого вуха. — Я тебе прошу.

Та перш ніж ще хоч слово зірвалося з уст, з протилежного боку стежки до переправи вийшли дві дівчини. Вони виглядали трохи старшими за мене. Веселі усмішки зникли і обличчя стали спантеличеними. Я сподівався, що вони просто геть не очікували побачити нас тут. А подив викликаний не голим Сашком, який намагався сховатися за мною. Та мої надії виявилися марними. Глузливі посмішки з’явилися разом з усвідомленням того, що симпатюлі бачили перед собою. А бачили вони голого хлопця. Можливо, вперше в житті.

— Тисни вже, щоб тебе! — заволав Сашко.

Це була та крапля, що остаточно переконала мене. І я натиснув.

Мене оповив сизий туман чи дим. В очах побіліло і перехопило дух. А потім я опинився на тому ж березі серед дерев, але вже без дівчат. На екрані горів напис "Операцію успішно завершено". Мій захват перемішався з невеликим розчаруванням. Оце таке переміщення? Жодних спецефектів, закручених спіралей та викривлень простору. Радувало тільки те, що ми дійсно здійснили подорож у часі і буде що розповісти, коли запитуватимуть про те, як я провів літо.

— Нам вдалося! — крикнув я, відриваючи очі від мобілки.

Я не одразу усвідомив, чому Сашко такий засмучений. Та його голий зад красномовно свідчив, що подорож назад відбулася, але не достатньо далеко. Ми позбулися однієї проблеми, та мій товариш таки встиг скупатися.

— Вдягай свої труси, поки ті дві дівки не прийшли! — підганяв його я. — Швидше давай.

Та він стояв як вкопаний і дивився, здавалось, в нікуди. В’яз, де сохнув одяг Сашка, виявився порожнім. Все зникло. Розчинилося у просторі і часі.

— Ну, ти й попав, — зареготав я. — І що тепер робити?

— Тепер мені точно капець.

Позаду роздався шум. Наші старі знайомі знову наближалися.

— Ну й день, — видихнув з посмішкою Сашко, вирвав два великих лопухи і кинувся в кущі, звідки ми прийшли. — Погнали!

Я схопив пакет і зі всіх ніг кинувся наздоганяти друга, який голяка біг через кропиву і комарів, притискаючи спереду і ззаду по лопуху. І ми весь час дико реготали,  заливаючись сльозами.

Коли вже половина дороги залишилася позаду, Сашко стишив хід і почекав, поки я з ним не порівняюся.

— Слухай, мені потрібна ще одна жертва від тебе.

— Повернутися до дівчат і дати твій номер, на випадок, якщо вони знайдуть твої труси?

— Було б непогано, вони такі нічогенькі. Та я хочу, щоб ти дав мені пакет.

— Думаєш, якщо вдягнеш його на голову, то тебе ніхто не впізнає?

— Дуже смішно, то даси?

— Звичайно дам.

Я простягнув торбину йому. Сашко зробив у ній дві дірки, після чого встромив туди свої ноги.

— Як тобі мої шорти?

Він був схожий на Арлекіно, Карлсона і на великого пришибленого бовдура одночасно.

Мій сміх не могло стримати нічого. Ні спека, ні витрачені гроші, ні розчарування від стрибка, ні тітка Іра, яка саме йшла з роботи і побачила свого сина у такому вигляді. О, як же вона його лупцювала, женучи додому. А він все кричав до мене, прикриваючись від ударів: "Тільки нікому не розповідай. Я тебе прошу".

Добре, що ми тоді здійснили той стрибок, бо він виявився єдиним у нашому житті. Через три місяці цю послугу заборонили, бо все більша кількість користувачів врешті створювала неконтрольований хаос у навколишньому світі, де почали зникати не тільки речі, а і люди.

Але повернімося до трави. Я прийшов додому через годину з абсолютно порожніми руками, але з щирою посмішкою на обличчі і щасливими очима. Мама скоса на мене поглянула, та не сварила. Вона вручила мені фіолетовий пакет з чорним написом PUMA на боці і попросила, щоб я цього разу трохи поквапився і все ж приніс трави. Я виконав її прохання, бо був слухняним хлопчиком.

Ввечері з друзями ми добряче насміялися з того, що сьогодні сталося.