Ядерна весна

Субота, 12 серпня 2017 г.
Переглядів: 108
Підписатися на комментарі по RSS

- Сашко! Ти чув? Києва більше немає!

- Як немає? Куди ж він міг дітися?

- Тобто зовсім немає. Абсолютно. Стертий з лиця Землі. Росіяни не блефували, коли говорили, що застосують проти нас ядерну зброю.

- Ти жартуєш!

- На жаль... Ні.

- А куди ж дивилася Америка? Вони ж обіцяли нас захищати!

- Вони, так би мовити, не хочуть починати війну і спровокувати удари ще і по своїй території. Тож вони стоять осторонь.

І все ж я не вірив. І поліз у мережу. І відчув шок. Так, Києва дійсно немає. Як? Це в голові не вкладається. Може це все одно жарт і фейк... Я подзвонив до знайомих. Нема зв’язку по жодному з телефонів.

 

По телеку не показував жоден канал. Всі зібралися у Петренків, бо в них була супутникова тарілка. І з тяжким серцем дивилися Голос Америки. Показували панораму таких знайомих пагорбів випалених вщент і без дзвіниці, і рівний лівий берег зрівняний з землею.

- Як вони тільки збирають це виправдати!

На екрані йшла пресконференція якогось російського генерала.

“Украінци хателі устроіть героноцид русскіх. Поетому прішлось зделать прівентівний удар.”

- Невже в цю маячню хтось повірить?

Далі стали показувати мітинг у Москві, де пенсіонери тримали транспарант з написом “Сотріте Украіну с ліца Землі”.

 

Ми сиділи за ноутбуками у прокуреній кімнаті і займалися темною справою. Фоном теревенив телевізор.

“Ви нє боітесь, что украінскіє хакери зделают удар в овєт?”

“Россія подвергаєтся их атакам с самого распада союза. У нас досьтаточная засчита.”

Я засміявся.

- Зламав пошту Ватанова, - сказав я Максу.

- Як?

- Відновлення паролю, улюблений напій “Водка”.

 

Цей день був невідворотній.

- Ми в системі, - сказав Макс.

- Як?

- У них застаріла генерація ключів. Наш ботнет впорався всього за три місяці.

Він потер руки.

- То що? Жахнемо?

Я подивився на телевізор. Там якраз показували протести та сутички.

“Москва в хаосі! Росіяни повстали проти керівництва і виступають за повалення диктатури.”

- Ти диви! А ми парилися!

- Може все одно по них жахнемо?

- Ти здурів?

- Вони ж нас не пожаліли. Чого ми їх маємо жаліти?

- Це тільки люди. Людям можна задурити голову.

- І все ж...

- Давай підірвемо ці кляті боєголовки прямо в шахтах. Світ має звільнитися від бісової зброї.

Макс поглянув на стелю. Потім на фотографію своїх рідних, що загинули у Києві. Потім на телевізор... І натиснув клавішу.