Історія з життя мого вчителя, який винайшов ХХ століття

Середа, 26 липня 2017 г.
Переглядів: 259
Підписатися на комментарі по RSS

Я йшов вуличкою передмістя. Черевики цокали по бруківці, відлунюючи від закоптілих будівель. Газові світильники ледь освітлювали дорогу жовтим світлом. Подув прохолодний вітер. Я підняв комір, сунув руки в кишені і пришвидшив ходу. Від вітру заскрипіла вивіска над входом до магазину. Її звук долучився до звуку кроків, створюючи химерний дисонанс у нічній тиші.

Попереду під ліхтарем стояли двоє. Здається вони про щось сперечались. Я сповільнив крок, уважно роздивляючись чоловіків. Обидва в капелюхах-казанках. Той, що підпирав плечем ліхтар, був худим, мов та тріска і мав спотворене шрамом обличчя. Інший, здоровань з неголеною пикою, тримаючи між пальцями згаслу сигару, щось втовкмачував худому.

– Ти точно дурко, – здоровань помітив, що сигара згасла і викинув її, – я тобі кажу, постійний струм дешевший і безпечніший!

Худий склав руки на грудях і з викликом глянув на співбесідника.

– Але при передачі на великі відстані втрачається потужність.

"Волоцюги сперечаються про електричний струм", – відсторонено подумав я.

– А ви, юначе, що скажете? – здоровань ткнув пальцем в мою сторону і посміхнувся. Худий прищурився.

– Чим зараз займається твій бос? – у худого в руці блиснув ніж. Я глянув на довге лезо, потім в бляклі очі худого.

– Не ваша справа! – різко витягнув правицю з кишені і спрямував на волоцюгу предмет, схожий на короткий двоствольний пістоль. Клацнуло, з пістоля вилетіли два тоненьких дроти і вп'ялись в груди худого. Той сіпнувся, кавкнув і впав лантухом додолу. Ніж дзенькнув об бруківку.

– Ах ти ж гнида! – здоровань з розмаху зацідив мені в обличчя. Кулак ковзнув по щоці, полоснувши перснем вилицю. Я упав, в очах потемніло. Механічно натиснув кнопку пристрою і дроти втягнулись в дула.

– Що ти зробив з Міченим? – сіпнувся до мене здоровань.

Я ощирився, спрямував пристрій на нападника: – Зараз дізнаєшся, – і натиснув на гачок. Здоровань засмикався, впав на коліна і завалився на бік. Я підвівся, все ще натискаючи на гачок. Тіло волоцюги скорчилось, зуби стиснуті, очі вирячені.

– Це винахід мого боса, – промовив я. – А що винайшов твій бос? Лампочку?

Здоровань перестав корчитись і сутужно вдихнув. Худий поруч завовтузився. Я втягнув дроти у пристрій, подивився на кульку на руків'ї і рушив далі.

Підійшов до цегляної будівлі. Заґратовані вікна нагадували бійниці неприступної фортеці. Натиснув кнопку дзвінка. За хвилину двері зі скрипом відчинились. На порозі стояв високий вусатий чоловік.

– Ну нарешті! – чоловік смикнув себе за вуса. – Де тинявся? І що в тебе з обличчям?

– На мене напали, – я увійшов до неосвітленого коридору. – Мабуть посіпаки Едісона.

– Розкажеш дорогою до кабінету, – мій наставник пригладив лацкани вишуканого піджака і рушив углиб коридору.

 

– Ти гадаєш, що то були поплічники Едісона? – учитель сидів за столом і смикав ґудзика. Його очі невідривно слідкували за мухою, що повзала по паперах.

– Так, пане Ніколо, – я торкнувся подряпини на обличчі. Кров запеклася, відчувалась лише невелика припухлість.

– І тебе врятував мій електробій?

– Так,– я виклав на стіл пістоля, від'єднав кульку від руків'я і поставив у підставку на столі. По кульці зазміїлись маленькі блискавки.

– Газету приніс? – Тесла махнув рукою і муха злетіла.

Я кивнув. На стіл лягла газета. Наставник схопив її і почав гарячково гортати.

– Сьома сторінка, – підказав я.

Очі Тесли пробіглися текстом. Брови зійшлись на переніссі, обличчя спотворив гнів.

– От сволота! – наставник зіжмакав газету і кинув у куток. – Той вайло, геній лампочок, звинувачує мене у винайденні електричного стільця!

Я мовчки зітнув плечима. Тесла різко встав і смикнув лацкани піджака.

– В лабораторію!

Я рушив за вчителем, що прожогом вискочив з кабінету.

Приміщення лабораторії було величезним. Сюди міг би вміститись невеликий дирижабль. Посередині розташовувався поміст на якому стояли дві капсули з великими металевими кулями нагорі. Між кулями провисав ізольований кабель. Стеля, обвішана дротами, нагадувала велетенську павутину, а трансформатор, що висів на стіні – потворного металевого павука.

Тесла увімкнув рубильник і приміщення освітилось блідим світлом.

– Йди в ліву капсулу, – Тесла почав клацати тумблерами на керівній панелі.

Мої брови полізли вгору.

– Ви хочете перевірити переміщувач на мені?

Тесла крутонув резистор. Кулі затріскали і почали генерувати блискавиці.

– Немає часу на досліди з предметами та тваринами, – учитель смикнув себе за вуса. – Мені потрібен результат сьогодні, і результат з людиною.

Я зглитнув.

– А якщо будуть тілесні ушкодження?

Тесла зиркнув на мене і пхикнув.

– Виплачу компенсацію.

– А якщо я … того?

– Виплачу компенсацію родичам.

Я торкнувся ушкодженої щоки, стиснув губи. "Вкінці-кінців багато вчених проводили досліди на собі". Я ствердно кивнув і заліз в капсулу. Зовні все інтенсивніше тріщали блискавки, метал капсули загудів. Волосся на тілі встало дибки. Я замружився і інстинктивно затримав дихання. Здалося, що я падаю.

Відкриваю очі. Сиджу в кабінеті наставника.

– Не спрацювало! – Тесла потряс кресленнями переміщувача і порвав на шматки.– Два роки праці коту під хвіст! Це все Томас!

Вчений дістав з шухляди пістолет.

– Я вб'ю його!

Я кліпнув. Довкола метал капсули. Тиша. Дверцята відкрились і я побачив бліде обличчя Тесли. Наставник мовчки розвернувся і пішов до дверей лабораторії. Я рушив слідом.

В кабінеті я спантеличено спостерігав за Теслою. Думки сумбурно метались. "Це ж тільки-що було!"

– Не спрацювало! – Тесла тряс кресленнями. Мене раптом осяяло. Я рвучко схопив папери і глянув у вічі наставнику.

– Не потрібно рвати! І ні до чого витягати пістолет і погрожувати вбити Едісона! Ви винайшли переміщення в часі!

Тесла поклав креслення, поволі сів. Його очі забігали, зиркнули на шухляду стола, потім на креслення. Вихопив один з аркушів. Обличчя вченого осяяла легка посмішка. В очах спалахнув задум, який я бачив сотні разів.