Іскри

Субота, 13 серпня 2016 г.
Переглядів: 347
Підписатися на комментарі по RSS

Прибій був принишклим, схожим на ситого кота - ледь чутно сопів, наближаючись до босих пальців, інколи облизував їх холодним язиком. Небо підморгувало жовтогарячим оком, червоні промені, наче накладні вії танцівниці кабаре, мінились і зафарбовували хмари. Вона знала точно, що хворобливий аристократ-місяць з-за спини спостерігає за виставою і самотнім глядачем. Йому завжди бракувало таланту творити феєрії, він ставив на мінімалізм - і ніколи не програвав! - та тільки йому ніхто не казав про це.

Вітер знову дразнився, засипаючи їй піщинки в очі. Дівчина потерла обличчя зап'ястям, а потім кулачками, зовсім наче сонне немовля. 

- Не хочеш прогулятись?.. - зашелестів вкрадливо хтось збоку. Дівчина глянула через плече. Недалеко сиділа незнайомка, одягнена у білу полотняну сукню до п’ят, рудувате її волосся куйовдив вітер і воно здавалося німбом із червоного золота. 

- Далі берег перегороджений і стежка давно заросла, а іншою дорогою я потім повернусь додому.

- Ходи гуляти по морю.

- Я не вмію плавати, - відповіла і відвернулась.

- Тобі і не треба. Ходімо.

Вона зробила кілька кроків і акуратно ступила на хвильки. Обернулася, простягнула відкриту долоньку. Вся постать її похитувалась, наче вона щойно стала на водяний матрас, а не топтала прибій. Обличчя було не розгледіти, наче у неї була угода із небом про потрібне освітлення. 

  Сама собі не вірячи, дівчина підвелась і теж ступила на море. 

- Ми ж недалеко, правда?..

- Доки сонце не сяде, - пролунало у відповідь і незнайомка покрокувала вперед. 

  Чомусь завжди думала, що вода видається твердою, коли по ній ступаєш, що раз вже ти здатен гуляти морем, то ти впевнений у кожному кроці. Виявилось, справа зовсім не у воді, а у власних відчуттях - дівчина видавалась собі лише трохи легшою за повітря, і маси у ній - тільки щоб вітер не звіяв за горизонт. Дрібні хвильки лоскотали п'яти, звідкись чулись протяжні крики голодних чайок, а внизу можна було розгледіти косяки сріблястих рибок. 

- Можемо зупинитись тут, щоб точно не пропустити фінальну ноту. Вона завжди найкраща, коли промені груйпфрутові.

Вони сіли поруч, коливаючись разом із хвилями, наче химерні водяні елементалі, і місяцю здавалось, що вони вже зовсім прозорі й легкі, що от-от піднімуться до нього в гості.

- Тут глибоко, бачиш, внизу зовсім чорно. Не боїшся?

- Ні, - стенула плечима. - Це ж і так сон.

- Сон?

- Такого ніколи не трапиться насправді, я ж знаю.

  Незнайомка занурила долоні у море - ні, не занурила, вона наче відсікла ними невеликий куб. Вийняла його, як пазлик, а на тому місці залишилась ямка. 

- Рибалкам не сподобається, - похитала головою. - Ну і хай, вони люблять всякі морські чудасії. Ти вже післязавтра можеш почути про величезну яму просто посеред моря, або про підводний смерч. Тільки не розповідай правду.

- Ти - велика морська таємниця?

 Зазвучав тихенький сміх.

- Просто уяви їхню реакцію.

Дівчина і собі всміхнулася.

- Тримай - вручила прохолодний куб у теплі долоні, а потім пригледілася і вихопила з води сріблясте рибеня. Промені відразу зафарбували луску у золото, море - у ніч. Дівчина-видіння впустила рибку в куб і всміхнулася.

Тут же небо на горизонті запалало, висипало сніп іскор розкішним феєерверком і за кілька секунд вже закуталось у темний плащ.

Дівчина забула, як дихати.

- Повертаймось? 

 

Вранці її розбудив нав'язливий промінчик і спів пташок. Дівчина замружила око і звернулась до сонця:

- Ти мені снилося в чудовому сні. Може, ти вмієш бачити чужі сни? Було б гарно, це ідея для нового сценарію.

Погляд впав на тумбочку. На ній золотиста рибка підбирала іскорки з дна водяного куба.