Іскри

Неділя, 21 лютого 2016 г.
Переглядів: 414
Підписатися на комментарі по RSS

7 квітня 2085 року. Особистий щоденник Анни Валеріївни Мазур, вчительки інтегрованого курсу історії та літератури Першої Міської Школи. Початок запису – 7:36 ранку.

 

Проспала. Знову. Чому я вже не дивуюся? А, та все одно встигну.

*7:36 – 8:15 записів немає*

Казала ж тобі, щоденнику – встигну. Ох, знову Наталя Миколаївна захворіла! І 7-А, і 8-Б, а зараз – 6-К. Ех, хоч день почнеться цікаво…

- Аню! Аню, вже дзвоник продзвенів, чому ти тут стоїш?

- Ох! Біжу вже! Дякую, Нелю!

27 кабінет. Ох, цей гомін чутно навіть в учительській!

- Доброго дня, діти!

- Добрий де-е-е-нь!

- Наталя Миколаївна хворіє, тож зараз урок літератури. Тема сьогоднішнього уроку: «Міфи і легенди наших предків». Предки – в сенсі, ваші бабусі та дідусі, історії, почуті Вами з перших вуст. Не загальновідомі, друзі, о ні. То хто почне перший – ви чи я?

По класу прокотилася хвиля зітхань.

- Я? Та невже, це зовсім незвично. – Я усміхнулася. Деякі речі ніколи не змінюються. Та ось догори злетіла рука. Невже змінюються? - Ярослава? Виходь. Ти любиш розповідати, здається?

- Так. Зазвичай, я розповідаю власні казки, але це історія, яку розповідав мені дідусь. Її я часто чула перед сном. Мені хочеться вірити, що це правда, адже саме відтоді я захопилася легендами та казками. А починалося все так… - і, як на будь-якому уроці, до цього часу більшість дітей вже займалися своїми справами. А інші – дрімали. – В той час, коли машини ще працювали на бензині і це ще не дуже хвилювало людей, підлітки часто збиралися гуляти разом. Здебільшого, вони ходили до клубу чи просто сиділи десь, розмовляючи.  Але – скільки людей, стільки й розваг…

 

***

- Їжачок, друже ти мій, без годинника! Коли ти вже будеш?  - Слава телефонував вже втретє.

- Та зараз, зараз. Я знаю, що спізнююся! Вперше, чи що? Хвилинку, майже скачало. А хто ще буде?

-  Тімон з Пумбою, Ліза казала, гітару принесе, Яринка пообіцяла прийти із якоюсь подругою, Ольга із братом, ти, я… Здається, все. О, може ще Аліна прийде, але тут хтозна.

- Гітара? Це добре. А вона вивчила, нарешті, ті акорди?

- Ти давай там швидше і не заговорюй мені зуби. Мабуть, вивчила ж, якщо гітару тягне.

- Та я вже вилетів . О, мій друже, не будь суворий до мого відчуття часу!

- Так, знай – пафос тебе погубить. А якщо не він, то це точно зроблю я!

- Хей, ти ж знаєш – я без пафосу не я! Та й без спізнень теж.

- Ото ж і горе, що знаю! Де ти є?! Немає тільки тебе, Яринки з подругою і Лізи із гітарою.

- Та я вже біля парку, не нервуйся так!

- Давай уже, до зустрічі.

- Будь бадьорий.

Місто вже огортали сутінки. Здавалось, вечір тихенько опускає серпанок темряви на втомлену землю, а сам збирається втекти кудись за обрій. Певно, він не хотів дивитись в очі тієї, що так його кохає. Але ж і сам колись кохав Ніч. Але Вечір мінливий та невловимий і зараз він поставав перед нами у всій своїй красі.

«Гарна ніч сьогодні буде. Просто чарівна.»

Серед дерев було набагато темніше. Вітер тихенько шелестів листям дерев. Вдалині Їжачок помітив яскраву пляму. «Наче світло в кінці тунелю! Окей, натяк зрозумів, Слава, зрозумів». Тим часом, посміхаючись, він уже майже дійшов до компанії своїх друзів.

- Привіт, вельмишановне панство. Я ж казав, що встигну.

- Ти диви – які люди! Ти, як завжди, не спізнюєшся!

- Славко, чи ви бажаєте влаштувати дуель?

- Іншим разом, мій щирий друже.

- Привіт – сказала дівчина, що сиділа поруч з Яринкою. Біля вогнища всі виглядали, неначе з чарівного світу. Ринка із своїм кучерявим темним волоссям та зеленими очима була схожа на чарівницю, Тімон і Пумба були віддзеркаленнями одне одного. Віддзеркаленнями лицарів Круглого Столу. А саме ця дівчина чимось нагадувала фею.

- Здоров будь.

- Я - Соня. А ти – Влад, так?

- Або Їжачок. Приємно познайомитися, до речі.

Вона не встигла відповісти, адже Слава розпочав:   

- Ну що ж, шановне панство!

- Вельмишановне, прошу!

- Гаразд, шановне панство та вельмишановний Їжак! Оскільки всі зібралися, я, як Верховний Оповідач оголошує Історійну Ніч відкритою!!! Де мої фанфари? - Ліза бренькнула по струнах. – Дякую, о менестрелю наших суворих днів!

- А ще ця людина називала мене пафосним! От правду кажуть – з ким поведешся, від того й наберешся!

- Зімкни свої вуста, нерозумний! Не перебивай Оповідача! Отже, для тих, хто тут вперше, розповідаю правила. Кожен по черзі розповідає історії, але не повністю, а частинами. Тоді всі вони створюють неймовірної краси павутинку. Хто знає, може й спіймаємо трохи справжніх чарів, га?

Всі посміхнулися. Вдень Славко був схожий на довгу жердину із окулярами на переніссі. Але тут, вночі, біля вогнища, він був чарівником слова, він був Оповідачем. Непросто ним стати, а ще важче – залишитися, кожного разу створюючи ще кращу історію.

- Не знаєш, що розповідати – співай. Не вмієш співати – розказуй вірш. Не знаєш вірша – розказуй історію. Думаю, правила зрозумілі? – Кивання. – Перебивати не варто, як і розповідати старих і відомих легенд. Що ж, якщо все зрозуміло, то розпочнемо із…(Фанфари, менестрель, де мої фанфари?!)… Не княгині, але Ольги.

Вітер досі був тут. Він намагався знайти місце, заспокоїтися і тихенько послухати цих людей. Але відусюди його проганяли, бо знали – його «спокійно посидіти» триває хвилин 5, а тоді знову починається круговерть. Тож і чулося: «Пане, летіть з моїх гілок! Я маю намір все ж почути цю казку!; «Слухай, друже, не знаю як ти, але мені досить погано чути, коли мене хитає на всі боки!»; «Знову ти?! Лети геть!». А тим часом дійство біля вогнища набирало своєї сили:

«…Якщо взяти трішки воску і фарби, то вийде прекрасний чоловічок, як же ж можна не знати…»

«…Він не володів тим, що мав, але воно йому й не треба. Він мав трохи щастя в кишені, а ще - гітару»

«Опівночі вино пахло гіркотою, ніжністю, а ще трохи – прянощами…»

«…Якщо о третій ночі, 29 лютого, вийти на вулицю і кричати замовляння, то, найвірогідніше, можна потрапити до лікарні. Милої такої, з м’якими стінами і цікавими сусідами…»

«Тікай, біжи! Ти не втечеш! Вони вже поряд, поряд!!!»

Нарешті він знайшов, де сховатися і вислухати оповідки. В колі самих розповідачів, біля грифу гітари.

Муркотіло свою пісню вогнище, молоді люди передавали по колу термос із чаєм. Кожен з них додавав до цього павутиння свою ниточку. Та дехто вже майже дрімав

- Твоя черга, сонько. – Славко штурхонув Їжачка.

- Моя, так?! Гаразд… Жив собі далеко в горах такий дідок, в якого й розваги було, що біля мосту через провалля спиняти подорожніх і питати візи. Через те прозвали його Тролем Візовим. Що таке ті загадкові візи, не знав ніхто. Та й дідка того не сильно боялися. Зазвичай, люди брали аркуш паперу і писали кілька слів. Писали що завгодно, адже за всі 246 років той дідок так і не навчився читати…

- Підштовхніть там Соню. ЇЇ черга.

- Моя, так?! – Почувся розсіяний голос.

Всі засміялися.

- Гаразд, гаразд. Слухайте. Він літав понад містами вже дуже довго, шукаючи… майбутнє. Чи минуле. Але точно не сьогодення. Хоча, можливо… Словом, він не знав, чого шукати.

Звідкись дмухнув вітерець. Та, захоплені історіями, вони не звертали уваги.

- Помічаєте??? Ні, ви це бачите?

- Не кажіть, що ні! Невже, невже виходить? Ох, що ж вони роблять? 

- Тихо!!! Заспокойтеся. Чом це  ви, неначе привида побачили? Не лякайте людей. Вітре , досить майоріти моїми листками, позриваєш раніше часу.

- Але, пані Липо, ви ж бачите!

- Так і хочу дивитись далі, а бодай ти стих! Майте терпіння…

- Час був його кращим другим. Але мав він одну вагому ваду: він весь час поспішав. Ніколи не озираючись, він мчався вперед. Але для чого? Може, лиш для того, щоб лишитися на місці.  Як швидко біг Час, так швидко змінювалися люди та те, в що вони вірили. Старі боги ставали лише легендами, напівзабутими творцями минулого. Був період, коли Він майже втратив надію, що цього разу легенди оживуть…

Раптом вона замовкла, а натомість почала розповідати Яринка.

- Ноти – найвміліші мисливці його гвардії. Вони жили своїм життям. Найцікавішою їх розвагою було перетворитися на звук і танцювати до знемоги із яскравими блискітками світла в кімнаті. Та не забували вони і полювати. На людей, звичайно. Та хто ж із них був проти?! Вірно, ніхто…

- А мисливці й справді були поряд. – Підхопив Тімон. -  Бігти далі  - погана ідея. Вони заскочили в якийсь під’їзд і понеслися догори. На третьому поверсі подзвонили в квартиру №48.

- Це і є ваша схованка?

- Так.

- Та невже вони сюди не пройдуть?

- Ця квартира знаходиться… не зовсім тут. Я гадаю, це їх спантеличить.                                                                                                                 

- Вони вже на 2 поверсі. Коли нам відчинять? 

- Приморозь східці. Це їх затримає.

- Що? Що за затримка? Що ти робиш?

- Шукаю інший вхід, наших нікого немає, мабуть.

- Інший, серйозно? А, бодай я ще раз тобі повірила…

Мисливці вже майже досягли цілі, коли дівчина різко викрикнула декілька слів і між ними почала утворюватися тоненька шкірка льоду…

- Ну, та ти ж послухай! Я їм кажу: зараз сюди приповзе василіск і всім будуть непереливки, тому тікайте. А вони сміються і крутять пальцями біля голови. А чомусь ніхто не сміявся, коли він таки приповз! Але ж і дивні ці магли, я тобі скажу! І навіщо тільки Міністерство відмінило Статут про Секретність? Не розумію…До речі, а де це ті слизеринці відкопали такий раритет – живого василіска? Я думав, вони вже всі давно в британському музеї чарів!

- Кожна зброя співає. Співає свою жахливу смертоносну пісню. Пісня ця вам  не сподобається. Спів зброї –  прекрасний. Тільки це мало хто визнає…

- Бо більшість не може визнати вже нічого!

- А й справді!

Навколо вогнища всі засміялися. Та от Верховний Оповідач сказав:

- Хей, Пумба, не перебивай. Правила вони і для тебе правила.

Але не сміялися інші слухачі цього дивного вертепу казки. Ніхто із підлітків не бачив, як з кожним словом навколо них спалахують вогники. Ці вогники були вже всюди. Немовби й справді, у цьому колі була павутинка, що їх затримувала. Ні – самі  історії були тією павутинкою. Ці діти створювали інші світи в своїй голові і не боялися відчиняти до них двері. Вони навстіж відчиняли свої думки, запрошували та розповідали про них. Вони вірили в те, про що розказували.

- Ох- охо! Невже? Невже у них вийшло?

- Ці дітки – просто чудо! Чесне слово – мав би рояль, зіграв би для них! – прошелестів кущ бузини.

- То що? Це і є Останні Іскри? Купка дітлахів посеред ночі в парку?

- А що тут такого? Дивися, скільки Іскор піймалося в їх сіті!

- Слухайте, то оці цятки навколо і є Іскри? Ого…

- Ні, вони – не Іскри. Мабуть, ви не розумієте, що це – Іскра. Іскри – це ті історії, що вони розповідають, ті казки, що в їхніх думках, Це вся та магія, яку вони створюють для себе. Світи, до яких відчиняють двері собі та іншим.  Іскри – це ті чари, які вони віддають іншим, не залишаючи нічого для себе. Та вони знають, що це повернеться чимось набагато більшим, адже ще стільки людей їх відчує і повірить.

- Гарно сказано, пані Липо.

Ніхто. Ніхто з них не помітив, що декілька хвилин біля вогнища тиша. Високий хлопець в окулярах дивився на них і чекав, склавши руки на грудях. Це був той, що назвав себе Верховним Оповідачем. Світловолоса дівчина обійняла свою гітару та дивилася на бузиновий кущ. Хлопці, схожі, як дві краплі води, широко посміхалися. Той, що чимось нагадував їжачка і, здається, так і називався, підморгнув травинці. Смаглява дівчина разом із своєю кучерявою подругою замислено дивились кудись вдалечінь. Інші теж із цікавістю поглядали на нових слухачів. Вітер вщух та сховався за дерево.

Нарешті, подолавши потрясіння, він спромігся сказати:

- Як давно?

- З самого початку, панове.

- Я здогадувалася.

- Не сумніваюся. Ваша черга, пані Липо. Ви знаєте правила. Розкажіть нам свою історію.

 

***

Тиша. Лише шум пошкодженого запису. Але що було далі? Як цікаво, що та дівчинка хотіла сказати ще! Та Андрій Петрович висмикнув мене із роздумів.

- Ви розумієте, що це? Ох, розумієте? Сенсація! Цей запис – справжній достовірний приклад легенди з минулого!

- Але… Якщо це правда? Що, якщо ті Іскри ще не згасли? Може, то були не останні Іскри і ще щось лишилося для нас?

- Ви науковець чи хто? Про що, дозвольте спитати, ви думаєте? Євгеніє, це – легенда. Вигадка давнини, щоб розважити свідомість. Казка про неймовірні речі, щоб люди на хвилину забули про свою реальність. Ви справді повірили в якісь Іскри?

- Ні, але ж… Тоді теж ніхто не вірив, але вони описуються…

- Дорогенька, вмикайте ваш розум нарешті! Дата запису: 7 квітня 2085 року! І вже тоді ця історія вважалася міфом! Навіть якщо припустити, що її учасником був прадідусь цієї Ярослави, то виходить ще десь років 80 тому. Хоча і це малоймовірно. Але все ж, розглянемо першу гіпотезу. Зараз 2197. Пройшло вже більше 190 років. Ви гадаєте, ті Іскри могли лишитися? Зараз ера інформації!  По-друге, і це основне: це – казка, легенда, міф. Від нудьги складена оповідка про життя.

- Але ж…

- Досить! Ходімо на шатл. Це – справжня знахідка . Я й уявити не міг, що на цьому місяці можна знайти щось цінне. Чи ви хочете, щоб я доповів про поведінку, яка не личить науковцю, в деканат?

- Ні. Так, це справжня знахідка. Уявляєте, як зрадіють етнографи, коли почують? Чи можна мені буде взяти цю легенду, як основу для диплому, професоре?

- Гадаю, так.

Професор пішов до шатлу. Дівчина залишилась на місці. В сірих очах палала рішучість і зовсім трохи віри. Вона хотіла знати правду. А знала лише те, що професор помиляється.

- А все ж, Іскри існують.

Раптом промайнула думка: «Цікаво, чому те вино пахло гіркотою, ніжністю і трохи – прянощами?»

 

Маленькі вогники танцювали навколо неї, поступово згасаючи, доки не лишився один-єдиний. Він підлетів до дівчини ще не знаючи, чи створить вона нову історію. Легенду для цих нових днів, схованих від чарів екранами, технологіями та пластиковим життям.  Він цього не знав, але вірив їй, як колись повірив у історії високого, схожого на жердину, хлопця із окулярами на переніссі.