Холод

Вівторок, 2 серпня 2016 г.
Переглядів: 599
Підписатися на комментарі по RSS

Стрілка годинника повільно відмірювала хвилини, наближаючись до заповітної риски. Допитливі очі за кварцовими скельцями припали до перископу, та не побачили очікуваного – тільки порожню льодову колію, яка, відливаючи у світлі далекої зірки багрянцем, ховалась в пагорбах на горизонті.

Спотворена скафандром фігура по той бік люку заперечливо махнула рукою, мовляв: «немає нічого». Як і минулого разу йому не повірили, хтось з приречених вийшов вперед і сам припав до перископу. Та нічого крім зловісного багряного відблиску світила на льодовій дорозі він теж не побачив.

Стрілка добігла риски, перетнула її та побігла далі. Не сталось нічого. Хтось із задніх рядів махнув рукою, взяв кайло та попростував униз шахти, хтось безсило притулився до вкритої інеєм стінки.

Годинник показав хвилину після умовної півночі, термометр поруч – мінус дев’яносто.

 

Пневматичний молоток розколював породу, зелені хімічні світильники так само давали примарне світло, а котел – тепло та аміачну пару. Пара конденсувалась на скафандрі та замерзала на стінках копальні красивими візерунками.

Подрібнивши брилу, чоловік взявся за кайло, потримав його деякий час в руках, відклав та почав навантажувати вагонетку. На спині подряпаного скафандру нерівними літерами було виведено слово «Варяг».

Довго працювати не вийшло: в примарному зеленому світлі серед аміачної пари окреслились обриси фігури. Подумки зітхнувши, Варяг мазнув поглядом по напису з іменем гостя, дістав переговорну трубку та з’єднав нею скафандри.

– Жук? Чого треба?

Його голос виявився низьким, скрипучим та неприємним.

– Ми помремо?

Невиразний через переговорну трубку голос належав юнаку.

– Хто знає. Чекаємо? За нами приїдуть. Або ні. Тоді здохнемо. Бери кайло.

– Чекай. Мені страшно…

– Шмаркач, – в скрипучому голосі прозвучали дивні нотки і, здається, на кварцових скельцях шолому блиснуло співчуття. – Байдуже, що накоїв і за що сидиш. Не обмочись, звикнути пора. Бери кайло.

– Зараз, чекайте, – юнацький голос затремтів. – Варяже, знаєте… Я не… я… я тут добровільно. Не в’язень.

– Ну й дурень.

Варяг від’єднав переговорну трубку і повернувся до роботи. Жук взявся йому допомагати. Коли вагонетка наповнилась, він знову витягнув переговорну трубку.

– Чого тобі?

– Варяже, я допоміг вам, тепер поговоріть зі мною. Так буде чесно, хіба ні?

Варяг помовчав.

– Не сповідатимусь тобі, – врешті проскрипів він. – Обміняв довічну каторгу на три сотні норм виробітку пеклі. Бач, їм потрібен унобтаніум. Та відійди від котла, сучий потрох, тобі ще дітей робити!

– Думаєте?

– Увімкни грілку, навряд чи вона тобі пригодиться. А від котла відійди. Дурень, роби як знаєш.

– Варяже, там, нагорі, всі зібрались йти до бази. Може?..

– Сиди, – в скрипінні Варяга почулась зневага. – Там мінус двісті. Не дійдемо. Та й навіть вилупки Компанії не кинуть нас тут. Ця руда дорожча від нас, її не кинуть. Якщо ж… ну здохнеш не тут, а на базі. Стане легше? Бери кайло.

Жук працював поганенько. Коли він вдруге випустив з рук пневматичний молоток, Варяг просто вказав йому на вихід.

Годинник повільно й невпинно відраховував хвилини, потім години. Варяг наповнював рудою вагонетку за вагонеткою, незважаючи на голод та втому. Що завгодно, аби не допустити в мізки зрадливу думку про марність зусиль. Він навіть зрадів, коли в тунелі появилась постать Жука.

– Пробачте, я знову до вас, – голос хлопця прозвучав оманливо-спокійно. – Не можу далі один.

– Ну сідай, перетремо, – проскрипів Варяг.

– Ми залишились самі, знаєте?

– Дурні таки пішли? Ну й добре, – цинічно зауважив Варяг. – Їх виробіток буде нашим.

– Вам їх не жаль?

– Шмаркачу, дурнів нічого жаліти.

– А мене?

– Тебе – теж. Якщо набрехав, то тут ти за діло. Якщо ні – то дурень.

– А дурнів, – підхопив Жук, – жаліти нічого. Варяже, я попрошу вас…

Він затнувся.

– Ну?

– Як закінчуватиметься повітря – вбийте мене. Я не хочу повільно задихатись, а випити отруту, боюсь, не зможу. Обіцяєте?

Варяг помовчав.

– Якщо ти з вільнонайманих, то, певне, дівку маєш.

– Ну маю.

– Цицьката?

– Що? Ну…

– От думай про її цицьки краще. Чого ти взагалі сюди поліз?

Хлопець, здається, не почув.

– Вона співає гарно. І грає. Знаєте, грає на скрипці. Ті, що пішли, кажуть, що нас тут спеціально залишили.

– Дурня. Нас залишили б, руду – ні. Вважай, що поламався паротяг, переплутали воду та аміак. Не те залили. Полагодять – приїдуть. А якщо… – Варяг закашлявся. – …то я тебе приб’ю сам. Розкажи про дівку. Побратись хотіли?

– Ні, тобто так. Але потім. Ну ким вона тут буде? Гратиме в ресторані? Ми хотіли в колонію поїхати. Її брат, він таку класну штуку придумав… – Жук з ентузіазмом махнув рукою та мало не обірвав переговорну трубку. – Я навіть не знаю як пояснити… така наче щогла, і всі будуть чути на півсотні кілометрів. Тобто не вухами чути, а якщо мати такий спеціальний приймач.

– Ну-ну. Може й бачити можна?

– Бачити – ні, тільки чути. Та й то не дуже… Та він каже, що буде краще. От я і… пообіцяв дістати гроші. От. Бо якщо їхати в колонії так, то… самі розумієте.

– Щогла, кажеш. Жук, а жити ви на що будете? Лаве саме не росте, його треба косити. За що вам гроші нестимуть?

– Ну… не знаю.

– А ти, постав ту свою щоглу на вокзалі. І приймачі свої там продавай. І щоб люди могли замовити свою пісню. Дівка твоя співатиме. Колоністи, вони ґонорові. Розваг у них мало. Платитимуть аби почути про себе. Один сусід заплатить, інший почує і теж заплатить. Ґонор.

– Он як…

– Годі.

Варяг зірвав переговорну трубку та взявся за кайло. Стрілка на годиннику пересунулась ще на одну поділку ближче що червоної риски.

– А ти що робитимеш? – Жук мовчати не міг. – Потім, колись. Куди підеш?

– В колонію. Дім побудую. Жінку найду. Не витріщайся, пішли. Внизу тепліше.

– Не встигнемо замерзнути. Чекай, там щось на горизонті. Пара! Це за нами!

Кварцові скельця його маски дивно зблиснули.

– Певен? – Варяг припав то перископу. – Не бачу.

– Там, між пагорбами! Пішли назустріч. Пішли!

Варяг затулив собою люк.

– Я сам тебе вб’ю. Замерзнути не дам. Сиди.

Стрілка манометра, показуючи залишки повітря в балонах, вже далеко зайшла в червону зону, коли люк все-таки відчинився.