Хліб з поцілунками на вечерю

Середа, 3 серпня 2016 г.
Переглядів: 343
Підписатися на комментарі по RSS

Наші носи доторкнулися – і ти розсміялась. Сприйняв це як згоду на поцілунок – і не помилився. Тендітні руки сплелись навколо моєї шиї, довгі руді бешкетниці волосинки лізли в очі, заважали вустам зустрітися. Ідеальна фігура, обтягнута гарячозеленим пальтом, бліда шкіра обличчя, товсті губи, мухоподібна родимка на носі – все це було таким привабливим, що в мене не виникало навіть найменшого бажання з’ясовувати якість вмісту твоєї черепної коробки.

Ще недавно ми навіть не здогадувались про існування один одного. Ходили самотні по маленькій Землі – і наші стежки не перетиналися. Над соснами шкірився місяць, і ночі були такими звичайними, доки під підгорілий клен не впала зірка. Гігантська сяюча крапка, що, втративши місце на прямій галактики, примостилась у точці перетину наших доріг.

Пам’ятаєш? Ми помітили світило одночасно. Одномоментно в наші голови прийшла думка заховати його подалі від людей, серед яких так багато шахраїв, терористів, мародерів, а ще більше – бажаючих володіти зірками.

Гадали, світило – гаряче. Ти поспіхом шукала в сумочці вологі серветки, щоб захистити руки від опіків. Але я плюнув собі на палець і легенько доторкнувся до зірки – попереджувальне „пшик” не прозвучало. Разом підняли свій скарб, температура якого була майже аналогічною температурі наших тіл, понесли в хащі. Досі поруч зовсім не було людей (чи може, ми їх просто не помічали), а тепер вони маячіли скрізь: справа, зліва, спереду, ззаду, – витріщалися на нас, перешіптувались і тикали пальцями на незвичайну ношу.

Сховавшись у понурій, нафаршированій кажанами гущавині лісу, тремтячими руками розгрібали мох, щоб вкутати ним зірку. Проте біле сяйво видиралося із висланого ложа, як неслухняне немовля з пелюшок. Навіть гора сухого галуззя не втихомирила світло.

Нам потрібне простирадло, велике чорне простирадло, – допетрала ти і рвонулась бігти.

– Почекай. Куди втікаєш? – запитав здивовано.

- Додому. Нам потрібне простирадло, щоб сховати зірку від людських очей.

Хутко дріботіла гарними ногами по кривій стежці, яка з голови до п’ят загрузла в багнюці. Я ледве встигав за тобою.

Притупцяли до гігантської собачої буди. Вірніше... до людського будинку (зрозумів це, коли побачив сіру суху жінку, що стирчала з повислого на споруді балкона як баба-яга зі ступи). Наче тіні піднялися загидженими харкотинням сходами; під ногами щось пищало, мабуть, – пісок, а може, то був якийсь новий вид крихітних мишей. Зненацька ти зупинилася біля старих обідраних дверей і щосили налягла на них. Пащека квартири дихнула у наші носи затхлістю: то через потріскану шкіру стін, що почала гноїтися. –Мені дуже хочеться їсти , – раптом заявила ти, і чомусь тільки тепер, я помітив, що ти – звичайнісінька, така, як всі інші дівчата, з яким мені доводилося товаришувати, довго патякати, веселитися, але щоб знаходити з ними зірки – то ніколи. Тим часом ти видобула з буфета півбатона, відкрила сковорідку і дістала за хвіст рибину, помережену чудовою блідістю цвілі. Піднесла той харч до носа – скривилася: – Фе! Що ж, сьогодні доведеться їсти тільки хліб... з поцілунками. Ти ж поцілуєш мене? – Тільки не тепер! Мені все ще дуже хотілося врятувати зірку, тому почав відраджувати тебе від вечері. Ти не сперечалася: швидко зідрала велике покривало зі старого дивана, оголивши його протерті людськими сідницями дірки, і ми щодуху помчали до підгорілого клена, під яким заховали нашу зірку. …Але світла вже чомусь не помітили. Швидко, як голодні собаки, що почули запах свіжого м’яса, розгребли мох. І під ним знайшли тільки тьмяну скляну кулю – то були рештки нашої зірки, від якої не люди, а сіра буденність відкремсала гарне блакитне сяйво...

У той вечір ми вперше вечеряли разом… Пам’ятаєш?