Гонитва наосліп

Понеділок, 8 серпня 2016 г.
Переглядів: 443
Підписатися на комментарі по RSS

Суха гроза – звична річ на Зинджі. Хмари вихряться зіжмаканими биндами, осяваючись загравами блискавиць. Між ними й розчухраними верховіттями джунглів рояться міріади світних створінь, побільшуючи довколишній хаос. Грім гуркоче безперервно.

Зв’язку нема – все забито радіоперешкодами. Не лише від грози – тутешні рослини та живність також «звучать» на всіх мислимих діапазонах.

Локатор, звісно, не діє – в такій-бо веремії!

Тож вести гравібот важко. Летимо наосліп, клянучи злу долю й хижих літунів, що з ними раз-у-раз стикається машина. Але мусимо поспішати, наказ надійшов недвозначний: законсервувати базу й за годину бути на зорельоті. Ось-ось на Денебі станеться потужний викид плазми, і Зиндж потрапить під удар заряджених часток. На запізнілих ніхто не чекатиме – доведеться спішно повертатися й ховатися в укриття… майже на місяць – саме стільки лютуватиме грандіозна сонячна буря!

Джим напружено стискує штурвал, хрипко лаючись; його рудий йоржик злипся гребінцем, на щоках проступили веснянки.

У кріслі штурмана, втративши орієнтири, байдикує Алі. Затято мовчить і напевно нервує, проте по ньому не скажеш: горбоносий лик звично похмурий і незворушний. Вони з Джимом – мов лід і вогонь.

Я вимушений пасажир. Мені нудно й тривожно – паскудний сплав, погодьтеся. Мимоволі кошлаючи бороду, кидаю знічев’я:

– Може, це Він?

Коли ти курсант Зорешколи, мусиш бути щомиті готовим до каверз. Ми й були готові. Але ж наші долі вершать боги муштри, терті вовки-зореплавці, котрі починали, як ми, думають і відчувають, як ми, й тому готують випробування, передбачити які наперед неможливо. З кожним роком іспити стають усе жорсткішими й ближчими до реальності, аж поки не настає Він – Останній Іспит, найважливіший, який визначає наше майбутнє.

Годі й казати, що кожен чекає Останнього з нетерпінням – і острахом. Бо невідомо, в чому полягає випробування й коли воно, власне, відбудеться.

Джим на мить уриває лихослів’я:

– Навряд. Надто…

Бот раптом із чимось лунко зударяється. Сильний крен – по блістеру дряпають пилкуваті кігті – й машина зірваним листком планерує до землі. Поряд перекидається якась потороч, приголомшена зіткненням.

Днище бота стьобають гілки найвищих дерев – знижуємось приземно. Якщо впадемо у праліс... На Зинджі вельми агресивна фауна. Скафандри нас захистять, але про вчасне прибуття доведеться забути. Повернутися також буде проблематично – Зиндж не має магнітного поля, компас тут так само марний, як і радіомаяк.

На щастя, нам таланить – стинаючи брунатні вайї, машина проноситься над рідколіссям, косо вганяється в кам’янисту рівнину й ковзає, виорюючи віяла жорстви.

Коли трусіння і скрегіт стихають, Джим злизує кров із розбитої губи й пробує запустити двигун. Марно – ми лишилися без транспорту.

– Ас, – ціджу я, віддихуючись. – Де ми хоч?

Алі повагом гортає мапу.

– Це Транскордія. До корабля чотири кілометри по траверзу.

– Гайда! – Джим похапцем відстібається. – Може, ще встигнемо!

Я вказую на зграю тіней, що з павучою грацією обступають бот:

– Поспішай поволі. Або станеш обідом.

Джим починає дратуватися:

– Це мій клопіт. Ворушіться! Не маю наміру через вас нидіти тут ще місяць!

Він вистрибує назовні, просто в лабети сторопілій звірині. Хрумтить хітин, торохтять надкрилки, околиці сповнюються лайкою і бридким виском. Нападники порскають у хащі, мов кури від коршака.

– Це було епічно, – визнаю, й собі вилазячи.

– А ну вас!

Джим відмахується й сягнисто крокує вперед, огинаючи замшілі чагарі. Поки я чекаю Алі, котрий дістає зброю, його постать розчиняється в імлі.

– Агов! – зігнавши з шолома зубату кузьку, кричу вслід. – Не можна розлучатися!

– Доганяйте!

Ми з Алі прискорюємо крок. Джим має рацію – якщо баритимемося, нас покинуть на Зинджі: напевне ж ніхто не ризикуватиме експедицією через трьох курсантів-лобасів. Робінзонада ж у цьому негостинному світі вабить нас мало.

Туман скрадає овид, від громовиць та фосфоричних комашиних роїв тіні довкола танцюють сарабанду. Повсякчас доводиться відбиватися від настирливих багатоногих агресорів. Via Dolorosa…

Нараз Алі скрикує і, змахнувши руками, падає. Похоловши, миттєво здогадуюся, в чому річ: яма-пастка піщаного слимака! Безмозка тварюка не зграбніша від черепахи, але вкрита клейким слизом. Хижак брижить драглисті тілеса, конвульсійними скороченнями м’язів штовхаючи прилиплу жертву до розверстого сфінктера, що вже скипає шлунковим соком.

З туману вихоплюється стурбований Джим.

– Тря-асця!!!

Алі борсається мовчки, мов муха на липучці, безнадійно кремсаючи тушу навколо себе кинджалом. На очах його бринять злі сльози.

– Зараз допоможу! – гукаю, міркуючи, як саме це зробити.

Джим визвіряється на нас:

– Сліпаки! Тюхтії! Ну як, як…

Алі винен не більше, ніж я в даних обставинах, і Джим це знає. То все нерви.

– Ви хоч тямите, що тепер нам точно гаплик?

– Не гаплик, – заперечую похмуро. – Подумаєш, посидимо тут ще трохи. Краще б допоміг.

– Сам помагай! – огризається він.

Зненацька озивається Алі:

– Йди – ще встигнеш. Нема сенсу лишатися всім. Піт мене витягне.

Джим обурено ціпеніє. Та за мить опановує себе, сприкрено махає рукою й, кинувши:

– Ну й чорт з вами! – зникає в мареві.

Ми не ронимо й слова. Хутко розстібаю ремінь, але він закороткий.

– Не борсайся, – попереджаю Алі, придумавши врешті план дій. Треба зняти костюм – навколо-бо нічого підходящого для порятунку нема. Правда, це збіса небезпечно – якщо тієї миті нагодиться якась мара…

Саме коли стягую шолом, щось боляче вдаряє мене в плече.

– Відійди! – гарикає Джим, волочучи дебелу ломаку.

 

На рандеву ми спізнюємось. Доходимо за інерцією, сподіваючись знайти в таборі якісь припаси та інструкції.

Але… Зореліт виявляється на місці! Трап опущений, і на ньому з меланхолійним виразом сидить капітан Лі Ю.

Джим сопе й жалібно лається.

– Підловили нас, хлопці.

Все ясно й так.

Коли наближаємося, Лі Ю підводиться й міряє нас іронічним поглядом.

– Ну, чого надулися, герої?

– А чому радіти? – воркаю за всіх. – Не встигли ж…

«Провалили Іспит, – хочу додати, але капітан повертається й дає знак іти слідом. І тут у серці моєму казна-чому прокльовується квола надія. – Чи… ні?»