Герої

Субота, 13 серпня 2016 г.
Переглядів: 324
Підписатися на комментарі по RSS

Темні краплі падали з розсіченого плеча на білий пісок.

– Молися! Тварюко! – прогарчав високий лисий пірат.

Вістря мачете вп’ялося їй в шию.

– Де карта? – рикнув другий кремезний рудобородий розбійник, націливши рапіру в серце.

Вона мовчала. Тікати нікуди. Позаду океан та широка смуга пляжу, що огинала острів. За спинами головорізів височіли джунглі. Шлях до відступу відрізаний.

Вони переслідували її від самої бухти, де на рейді стояла шхуна корсарів. Наздогнали швидко. Сутичка тривала недовго. Могла би впоратися, не вперше, та зброя  підвела. Уламки леза валялися поруч.

– Рахую до трьох! – прохрипів лисий бандит, – не скажеш, відріжу вуха!

Тропічне сонце палило нещадно. Піт котився градом і заливав дівчині очі.

– Раз! – гаркнув рудобородий.

Вона в паніці переводила погляд від одного душогуба до іншого.

– Два! – лисий підніс лезо до вуха.

А бородань розрізав сорочку і оголив пишні груди дівчини.

– Та, спочатку розважимося.

– Ага, чого добру пропадати! – вишкірився довгов’язий.

Раптом, за їх спинами хтось крикнув:

–  Три!

Вбивці озирнулися. Вона миттю відскочила в бік, схопила зламану шпагу, полоснула лезом по нозі лисого, і поки той верещав, одним махом перерізала йому горлянку. А рудий вже лежав ниць з кинджалом в голові. Над ним стояв високий юнак. Оголений засмаглий торс в старих шрамах і в нових порізах, вигравав м’язами на сонці.

– Вибач, Розо! Потрапив у засідку, – стер долонею піт з лиця і штовхнув чоботом труп. – Довелося затриматися.

– Шоб тебе чорти з'їли! Дік! – дівчина кинулася до нього, розмахуючи закривавленим обломком шпаги.

– Тихо-тихо, мила! – усміхнувся Дік.

– Йому ще й весело! – гнівно зирнула на нього. – Мене ці виродки ледь не порішили!

– Так, я встиг же, – він витягнув з черепа убитого ніж, – та й гадав сама впораєшся.

– Та якби ти не втопив мою шаблю з дамаської сталі… А з таким мотлохом ... – Роза тицьнула йому в обличчя зламану зброю.

Дік ухилився, вправно перехопив її руку і пригорнув дівчину до себе. Обрубок шпаги бухнувся об землю.

–  Заспокойся, амазонко, – приставив палець до вуст, погладив її волосся і повільно провів долонею по рум'яній дівочий щоці.

А через мить їх губи вступили в палкий двобій почуттів. Звільнившись від одягу, вони сплелися в пристрасній боротьбі на мокрому піску, який омивали хвилі і змивали з них залишки крові, поту і втоми. Роза вигиналася від ніжних, а часом і грубих дотиків та запальних поцілунків. Дівчина не змогла стримати стогін, коли язик хлопця проник до самого потаємного і ще більш розпалив полум'я бажання. Потім грубо увійшов в гаряче лоно, проникаючи глибше, рухаючись швидше. Обоє цілком віддалися шаленому ритму дикої похоті: несамовито покусуючи та дряпаючи один одного.

Та ось клубок тіл завмер і Дік враз опинився на спині, потрапивши в полон її жаги. Роза змушувала здригатися від солодких мук, але не давала плоті виплеснути блаженство на волю і утримувала натиск жадання на межі неможливого. А коли його гарчання перейшло в крик, вона дозволила йому потонути в океані насолоди.

– Ти відьма! – видохнув Дік.

– Я знаю! – схилилася над ним і прошепотіла, – тепер ми квити! – дзвінко розсміялася і побігла до розкиданого на березі одягу.

– Що? – гукнув навздогін.

– Задоволення, за врятоване життя! – пояснила Роза, тримаючи  в руках рапіру, яку відібрала у мерця, – заспокойся, мені теж було добре!

– Я старався, – криво посміхнувся він.

– Робиш успіхи! –  підморгнула дівчина.

– Дякую! – буркнув Дік, натягнув штани і заткнув за пояс кинджал.

– Карта в тебе? – спитала Роза.

– Так.

– І де вона?

– Тут! – постукав вказівним пальцем по чолу.

– Тоді давай вже відриємо той проклятий скарб!

– Пробач Роза. Іншим разом. Мій час вийшов! –  Дік розвів руками і зник. Розтанув. Ніби й не було зовсім.

*

Антон відкрив повіки. Темно. Так і повинно бути. Він зняв ігровий шолом і відключив від Мережі.

У кімнаті світився лиш монітор. На екрані виднівся білий пляж, на піску лежало два трупи і стояла на пів оголена дівчина.

Роза залишилася в Грі. А його викинуло. Спрацював таймер і автоматично вивів з онлайн-квесту. Потрібно виспатися. Роботу ніхто не відміняв. Чималі гроші витрачав, щоб поринути на кілька годин у віртуальний, але майже реальний світ Гри. Це "майже" і робило його особливим, чарівним й не дешевим задоволенням.

Все було наближене до реальності: відчуваєш і біль, але трохи притуплену, і насолоду, але в рази посилену. Навіть оргазм справжній, й адреналін і все інше мозок сприймав як чисту монету, майже все. Немов уві сні і наяву одночасно. І кохання у Грі траплялося, як в кіно: з пристрастю та без сірих буднів. І не важливо, що гравцям подобався гарний «аватар», а любили вигаданий образ.

Лише вмирали не насправжки. Смерть – єдина відмінність між вигаданим світом і реальністю, поки що.

Роза зникла з екрану. Теж пішла в своє життя. Хто вона? Де живе? Чим займається? Як звуть, насправді? Він не знав, і не бажав знати. Йому було добре з нею там і цього досить.

*

Повертався сутінками напівсонного міста. Ось і його багатоповерхівка через дорогу. Холод осінньої  ночі заставив насунути капюшон на голову. Зупинився, щоб запалити сигарету.  І тут, пронизливий крик прорізав тишу.

–   А-а-ай-і-і! Ні-і-і!

Антон завмер. Озирнувся. Кричали з арки, що вела в сусідній двір. Там було темно, хоч в око стрель.

–   Ні! Не чіпайте! Ні! – благав  дівочий голос.

Він понишпорив очима в пошуках залізяки, шматка арматури чи каменю. Але нічого не знайшов. Рушив до арки, але потім плюнув, кинув недопалок, розвернувся і зайшов у під’їзд.

– Пустіть! Ні-і ... – крик обірвався.

"Нажерлась, дура малолітня, – думав він, – вдома ночами слід спати, а не шукати пригод на свою дупу."

*

Антон розплющив очі. Світло. Так і повинно бути. День прокидався.

Пив каву і в піввуха слухав ранкові новини: "...в ночі жахливе ДТП забрало життя підлітка ... вбили дівчину, яка заробляла на життя проституцією, в поліції її знали під прізвиськом Роза ... "

Філіжанка випала з рук і розлетілася на шматки, залишивши темні плями на білій підлозі.