Дракон

Вівторок, 9 серпня 2016 г.
Переглядів: 337
Підписатися на комментарі по RSS

- Каро! Зажди!

Він нетерпляче обернувся. Лана шумно збігла сходами, вибиваючи високими каблуками відомий лише їй одній ритм. Світле волосся розвівав вітер, змушуючи пасма тріпотіти, як порваний стяг. На худому, видовженому білосніжному обличчі сяяла широка посмішка, відлунюючись у блакитних очах.

- Ну і чого тобі треба? – запитав він. – Я поспішаю.

- Дозволь з тобою, - захекано сказала вона. – Дозволь хоч одним оком на нього глянути.

- Не для дівчат таке видовище, - буркнув хлопець. – Краще залишися на Горі.

- Але Каро…

- Кажу ж, ні.

Йому потрібно було іти: чекають же ж вже з пів години! Хлопець розвернувся та Лана миттю загородила шлях.

- Ти знаєш, що я всерівно піду, - сплівши руки на грудях, сказала вона. – А якщо не пустиш, - блакитні очі спалахнули, - я розкажу усім, куди ти зникаєш кожної другої ночі.

Каро завмер. Вона знає? Але ж це не можливо! Невже слідкувала? Аж до самої Межі? Сміливо… Хоча, зараз йому не до того.

- Я справді не хочу, щоб ти йшла, Лано, - вже спокійніше сказав він.

- А я справді хочу піти, - відповіла та.

Хлопець тужливо глянув поверх світлої голівки на кам’янистий шлях Східної стіни й зітхнув. Вона не відчепиться.

- Пішли, але швидко, - нарешті сказав він. – Мене й так через тебе на шматки порвуть.

 

Сонце тільки починало червоніло на горизонті, коли вони дісталися Загонів. Дув прохолодний вітерець, приносячи із собою запах моря й сухих водоростей. Сукня Лани кілька разів прошурхотіла по його нозі, та Каро, здається, цього не помітив. Він пильно вдивлявся у новий краєвид.

- Тримайся поряд, - похапцем кинувши погляд на подругу, сказав хлопець.

Дівчина ледь помітно кивнула. Погляд її блукав по новій для неї місцині не так пильно, як погляд Каро, проте, намагаючись запам’ятати деталі, запахи звуки. Їй було холодно та Лана цього не відчувала – всередині палала й зігрівала жага побачити його.

Вона так би й стояла, якби Каро не схопив її за руку й не потягнув далі.

Їхні кроки тихо повторювала кам’яна дорога і до цих звуків додавалися крики людей і час від часу чийсь утробний рик. По обох боках дороги були розташовані загони; то були велетенські ями з бетонними стінами, обмежені сталевою сіткою зверху. Лише через цю сітку й можна було зазирнути усередину.

Загони йшли чередами і Лана з цікавістю зазирала у кожен, та більшість, на диво, були порожніми. Вона хотіла спитати про це у Каро, але він щось зосереджено бурмотів собі під ніс.

Хлопець рахував. «Дванадцятий,» - буркнув він. Дванадцятий загон по праву руку. Отже, прийшли.

Цей загон був більший, за попередні, з міцною сіткою, подалі від решти. Каро прислухався. Знизу долинав глухий рик.

- Це.. це він? – почувся тихий голос Лани.

Хрясь! Довгі закручені пазурі вгатили по сітці, змусивши її прогнутися, проте не тріснути. На мить у прорізах між сталевими кільцями з’явилося велике, розміром з долоню, жовте око, чорний зрачок за секунду перетворився у ледь помітну лінію – і велетенська голова зникла у темряві ями.

- О так, ці він, - хмикнув Каро.

Хлопець обережно зазирнув униз. Зеленувато-бура луска виблискувала у рідких промінцях, що досягали дна клітки. Перепончасті крила, які не на жарт хвилювали хлопця, все ще були складені й покоїлися на спині істоти, доки та крутилася на дні клітки. Почувся новий рик і дракон, широко розтуливши щелепи й оголивши ряд гострих як бритва зубів, знову кинувся на сітку. Каро байдуже за ним спостерігав.

- Бідний, - прошепотіла Лана.

- Нічого, змириться, - проказав хлопець. – Йому нічого не залишається, як змиритись.

Знову удар об сітку. Очі Каро вихопили з темряви численні порізи на передніх лапах й морді звіра, рани кровоточили. Та дракон не припиняв спроб.

- Думаєш, він знає? – запитала дівчина. – Знає, що надії нема?

- Навряд, - тихо відповів він, замислившись. – А якщо знає, тоді це найбезглуздіша ящірка з усіх, яких я знав.

Ніби почувши його слова, дракон гучно заричав, кинувши погляд жовтих очей просто на хлопця. Каро продовжував дивитись на нього. У нього було дивне відчуття. Не жалість, не сум… може, розуміння?

- Каро, а ще у вас є дракони? – ніби крізь сон долинуло до нього. – Покажеш?

Він ствердно кивнув. Ти ба, йдучи кам’яною стежкою, він все ще думав про Дракона. Вони відійшли не так уже й далеко від його загону. Знову почувся тріск але якийсь незвичний і чистий, лункий розкотистий рик.

- Загон №379! Дракон! Дракон утік!

Крики заглушила сирена. Лана з жахом оберталася у всі боки, закриваючи обличчя руками. Бігли люди, купа людей. Дракон не міг вирватися, це не можливо, не могло статися! – лунало звідусюди.

А Каро спокійно стояв, приклавши долоню козирком до очей, і дивився в небо. Дракон був уже надто високо, його не дістануть. Громовий рик пролунав востаннє і тварина, зробивши коло понад загонами, розчинилася у хмарах.

- Каро, пішли на Гору! Мені страшно, - не перестаючи трясти його за руку, благала Лана.

- Йдемо, уже йдемо, - хмикнув він.

З обличчя хлопця ніяк не сходила дивна посмішка. «Що ж, не все так безнадійно, мій друже,» - Каро глянув туди, де зник дракон. – «Не все так, як нам усім здається».