До пізнання

Понеділок, 1 серпня 2016 г.
Переглядів: 675
Підписатися на комментарі по RSS

Рух і пошук – це життя. Цю істину вклав у мене Багатоликий Творець. Долаю відхлані за велінням Його, увібравши в себе частину Його. Роздивляюся і обшукую найвіддаленіші закутки. Рідко трапляється щось цікаве.

Різкий спалах і в полі зору з'являється дивне світло. Прямую до нього, наближаюся швидко, та самого джерела ще не розгледіти. Раптом небо згасає.

– Ні! – кричу безодні.

Вона відгукується мовчазними темними обіймами. Всеохоплюючою пітьмою. Щойно безодня квітнула розсипом зоряного пилу, аж раптом темрява. Що це? Я осліпо? Відчуваю, як кілька разів впали-піднялися повіки. Кліп-кліп...

Я дезорієнтоване, дезорганізоване та добряче спантеличене. Враз активізувалися, заметушилися фагоцити, я ніби фізично відчуваю їх рух у тілі. Від цього стає трохи спокійніше, хоча зір не відновлюється. Обмацую простір довкола, натикаюся на пружну стіну. Навкруги запона, невідомого мені походження, незрозуміло, з чого зроблена. 

– Мене хтось чує?

Тиша у відповідь, трохи згодом долинає:

– Так. – Голос незнайомий, але приємний. Глибокий оксамитовий баритон заспокоює, – що з тобою?

– Я нічого не бачу.

Знову пауза, щоправда, цього разу коротша:

– Це минеться.

– Скоро?

– Незабаром. – Короткі, рубані відповіді співрозмовника трохи бентежать.

– Де я? Що зі мною сталося?

– У безпеці, не переймайтеся. Скоро, дуже скоро все стане добре.

– Хотілося б.

Дивно. На моєму шляху та й побіля нього жодних споруд не спостерігалося. Чи я втратило свідомість і мене кудись перемістили? Тільки хто і навіщо? Скільки часу минуло? Фіксація все одно мала б відбутися, але не можу її відшукати в пам'яті.

Моторошно. Ніколи не було настільки страшно, як зараз. Фагоцити всередині теж налякані, я ніби бачу їх якимось внутрішнім зором. Вони метушаться, але рух цей більше нагадує броунівський, аніж якісь осмислені, цілеспрямовані дії. Вони... розгублені?

Щось холодне торкається шкіри, трохи вище суглоба. Здригаюся від несподіванки.

– Все добре. Лише одна ін'єкція.

Голка, катетер чи що там ще, продирається крізь тіло. Боляче, але я мовчу. Врешті рух припиняється. Відчуваю, як до судин поштовхами втискується розпечена крига. Маячня, не існує такої криги! Але відчуття саме таке. Кванти пустки перетікають, заповнюють мене, налякані макрофаги мчать їм назустріч. Лоскотно. Творець Багатоликий, як же лоскотно! Підступає пітьма. Ні! Ні! Не треба! Так не має бути! Темрява вколисує і врешті затоплює свідомість.

Отямлююся. Пітьма ніде не поділася, вона поруч. Ш-ш-шерх-ш-ш-шерх, шурхотять повіки понад сліпими очима. Не відчуваю тіла, ніби й немає його зовсім, лише мозок тримається купи. І здатність мислити лишилася. Дослухаюся до відчуттів. Пустка всередині, пустка зовні. Разом зникла уся команда фагоцитів, ніби й не ніс їх у собі.

Щось негаразд. Розумію, але вдіяти нічого не можу. Тіло – розбита паралічем іграшка. І параліч потихеньку дістається мозку, сповільнює синапси, нейронні зв'язки обриваються.

– П...по...ган...о, – ледь вичавлюю з себе.

– Ви майже одужали, – в голосі вчувається співчуття, а чи то мені здалося, – ще трохи, і сліпота минеться.

Сподіваюся. Втім, не вірю. Когнітивний дисонанс якийсь. Хочу піти звідси, забратися геть. Та чи далеко рушиш паралізованим?

Знову розпечена крига під шкіру, але біль цей пригамований, стишений. Чи то паралічем, чи то...

– Спокійніше, все гаразд.

І знову лоскотно, так, що ледь можна витримати. Хоч би плюнути від безпорадності в обличчя невідомого, якщо воно в нього присутнє. Але плюнути вже немає чим, генератори теж віднялися.

А щоб тебе, із твоїми гараздами!

Світло – немов вибух. Приголомшує усіма барвами спектру, б'є навідліг ультрафіолетом, затікає під повіки інфрачервоним, штрикає голками гамм і дельт. Фотонна Хіросіма, квантова Нагасакі.

Шок дивним чином впливає на логічні ланцюжки. Я й не уявляло, що здатне на метафори та алегорії.

Системи телеметрії швидко приходять до тями. Тут, на задвірках поясу Койпера коїться щось дуже незрозуміле – щоб осягнути це вистачає кількох секунд. Серед трансплутонів заховалося... що? Не знаю. Вочевидь, ніяк не природний об'єкт. Стрічка Мебіуса, намотана на тесеракт. Принаймні, виглядає так, інших аналогій все одно не спадає на думку. Роззираюся. Побачити, зафіксувати якнайбільше телеметрії. Передати Творцю! Зрозуміти самому все одно часу не лишилося. Об'єкт шматує залишки моєї нейронної мережі, хльостає батогами відомих і невідомих випромінювань. Трепанував тіло – узявся за мозок. Певно, через те навіть зняв екран, чи то перевів у пропускний режим. Тепер я впевнене, що мене екранували. Об'єкт пізнав мене? Так само, як пізнав і поглинув усю команду макрофагів? Пізнав... Творця? Для мене вже не важливо. Атоми зриваються з моєї обшивки, випаровуються, ніби шар за шаром облущується епітелій, всотуються об'єктом. Сигнал. Я ще можу надіслати сигнал, допоки мені є чим. Дрантя, що лишилося від системи навігації, долаючи нестерпний лоскіт сяк-так спрямовує передавач в бік Сонця, все одно точніше вже не зорієнтуватися. Мене ще вистачає на останній імпульс. Можливо, хоча б кілька бітів інформації досягнуть Землі. Сподіваюся, сподіваюся сподіваюсясподіваюсясподі...