Дивакувата робота

Вівторок, 8 серпня 2017 г.
Переглядів: 103
Підписатися на комментарі по RSS

Його підрозділ називали дивакуватим. Справи довгі, заплутані й дуже часто незрозумілі пересічному копу. Але Кирило любив свою роботу, він знав, що якщо не буде нею займатися, то опиниться по іншу сторону.

Увійшовши до відділку Кирило почув насмішки. Це були оперативники по боротьбі з наркотрафіком. Вони сміялись із того, що Кирило притарабанив у відділок велетенський мідний дзвін – такий носять корови в селах. Проходячи повз наркош, Кирило теж вигадував назви поганцям, він випадково натрапив на щось і дзвін пронизливо задзвенів навсібіч.

«Хе-хей! Дивіться бичок прийшов», чув він кілька раз у свою сторону. «Не чіпайте його, а то забодає!», кричали з іншої сторони.

- Привіт Дмитро, пропустиш? – Кирило зупинився посеред коридору і вступив у розмову з одним особливо допитливим наркошею.

- Що ти робиш!? Ти виглядаєш як посміховисько! Це відділок поліції, а не хлів. – Дмитро реготів і штовхнув Кирила в плече проходячи повз нього – він був молодим і нахабним бовдуром. За секунду по тому Дмитро несподівано для всіх з усієї дурі б’ється головою об стінку коридору. Нічого не второпавши, задиркуватий коп хутко підводиться і шкандибаючи у вбиральню хапає руками кров що потоком рине з його носа. Кирило глянув на зівак що витріщались на нього і мовив:

- Мабуть, послизнувся… на купці… ну, ви знаєте… муу! – Кирило знущально помахав головою і посміхаючись пішов далі бурмочучи під ніс: «А за це тобі спасибі, буду до тебе привітніший». Дзвін мелодійно задзвенів у його руках.

В цей час в підрозділі Кирила вже кипіла робота. Світлана варила каву за індійським рецептом свого інформатора-коханця. Макс, Данило і Нік готувались до виїзду на завдання; це було видно по їх амуніції та зброї. Марина, найдосвідченіший коп в їх банді стояла біля карти міста і планувала. Вона була логістом дивакуватих. І нарешті бос, Мирон, першокласний аналітик, але людина без емоцій і вільного часу. Він сидів за телефонами і хутко набирав щось на старезному комп’ютері.

- Привіт Мирон, бачу справ навалом! – Кирило підійшов до заклопотаного боса.

- Хай, Кирило! Справ чомусь дуже багато останні дні. Просто завал! Я роблю все що можу, але ти знаєш як нам виділяють додаткову пару рук… - Мирон махнув рукою і почав щось шукати серед купи документів.

Кирило обізнано помахав головою і згадав численні запити на збільшення штату які безрезультатно канули в лету.

- Щось маєш для мене? Пташки наспівали що маєш. Я мушу закрити поточну справу, - Кирило показав на дзвін в його руках. – Буду за десять хвилин. Тоді й поговоримо.

- Які десять хвилин Кирило?! Тримай. Це лист, прийшов вчора ввечері, адресований особисто тобі. Думаю на цьому розмова вичерпана. – Мирон вмів гнучко аналізувати складну паперову інформацію, але в розмовах із людьми він був просто камінь. – Йди вже, чого стоїш?!

- Дякую, Мирон. – Кирило взяв листа і зразу ж кинув його до своєї наплічної сумки. – Потім розберусь.

В кабінеті Кирила, в маленькій, але затишній комірчині, було тепло і комфортно. Поставивши загадковий дзвін на робочий стіл, Кирило закрив за собою двері, включив вентилятор і прикрив шторами вікно.

- Давай, вже можна. – Кирило присів на стілець і поставив поряд із дзвоном маленький зеленуватий предмет – ідеально відполірований кам’яний амулет.

В ту ж мить в кімнаті з’явився дебелий мінотавр. Акуратний костюм, червона краватка і кілька сережок в носі.

- Як будемо цього разу виходити із ситуації? – Мінотавр присунув до себе крісло зв’язаними руками і елегантно присів.

- Мопп, скільки я тебе знаю… три… чотири роки? – Кирило крутнув амулет по гладкому столу.

- П’ять якщо бути точним. – Мінотавр посміхнувся своїми білими зубами і поправив свою краватку. – Я каюсь знову і знову… це моє прокляття… я не можу не грати в азартні ігри!

- П’ять років одне і те саме. – Кирило підсунув до себе дзвін. – Дякую за допомогу в коридорі. Думаю Дмитро довго не буде роззявляти свого рота.

- Цей коп погано поводився – я просто дав йому привід відчути себе ніяково. – Мінотавр говорив спокійно і самовпевнено.

- І що мені з тобою робити? Ти відкрив гральний бізнес в центрі Львова – це вже тринадцятий заклад. Люди – не ті з ким треба водитись Мопп. Це наш світ, і ти повинен мирно співіснувати в ньому. Не хочеш, будеш жити в своєму рідному світі. Все, крапка.

- Бррр! – Мінотавр помахав своєю рогатою головою. – Мені нудно Кирило, я не можу жити з цими тваринами! Вони пасуться! Уявляєш!? Їдять траву – вегани чокнуті! І плюс до цього переманюють на свою сторону людей, повільно і непомітно нав’язуючи тим ідею вегетаріанства. Розумієш?!

Кирило потер очі й встав. Пошукавши щось в ящику він знову сів за стіл. Мінотавр слідкував за ним і єхидно посміхався.

- Знаєш що зараз буде? – Кирило скорчив серйозну гримасу.

- Ти випишеш мені штраф?! Ти напишеш мені любовного листа?! Ти намалюєш мене в нічному присмерку?! – Мінотавр насміхався.

- Я випишу тобі заборону на контакт із людьми на цілий рік. Згідно з протоколом «Правил співіснування різних рас» я повинен видати тобі блокатор.

- Ойой! А не можна щось інакше? Я звик жити між вами, між людей… що я буду робити цілий рік серед подібних мені створінь… - В цей момент мінотавр підвівся. – Я цього не хочу! Чуєш?! – Мопп зробив спробу розірвати мотузки що зв’язували його руки й це йому вдалось.

Проте Кирило був готовий до цього. Він спокійно дивився на мінотавра і тільки кивав головою. В наступну мить він приклав зеленуватий амулет до мідного дзвону і Мопп завмер. Тіло мінотавра стало прозорим і закутаним в невидимі сіті. Через хвилину звір заспокоївся і перестав брикатись.

- Все, все! Я згоден на блокатор.

- Я так і думав. – Кирило взяв вийнятий наручний браслет і одів його мінотавру. В ту ж мить Мопп зник.

Кирило склав відповідний рапорт і передав його Мирону. Що відбувалося далі із такою інформацією він не дуже хотів знати. Він оперативник дивакуватого підрозділу поліції. Його роботу не всі можуть бачити, проте наслідки відчуває кожен. Від розуміння цього Кирило завжди відчував себе якось по-особливому, якось піднесено і радісно – зрештою хтось мав робити цю дивакувату роботу.