Contra Spem Spero?

П’ятниця, 12 серпня 2016 г.
Переглядів: 338
Підписатися на комментарі по RSS

За вікном ще витала вранішня прохолода. А тому крізь прочинене вікно було чути гуркіт машин, що снували по дорозі за якихось десять-п'ятнадцять кроків від будинку. Я ліг на ліжко і ввіткнувся обличчям у подушку…

Відчай. Біль. Самотність. Безвихідь. Непотрібність. Нікчемність. І пустка, всепоглинаюча холодна темна пустка. Все це нахлинуло на мене  водночас. Нахлинуло і почало рвати зсередини, і чим більше стискатися в клубок, тим сильніше все це роздирає зсередини. А зовні змушують стискатися холод, страх і відчай. В такому віці нічого не досягти, нічого не могти! Сором! Хоча «сором» – це м’яко сказано. «Ти просто нікчема!» – лунав у голові голос, мов громовий гуркіт дзвону. Голос був голосом істини, і сперечатися з ним було б смертним гріхом. Та й як можна йому заперечити, коли він говорить істинну правду. Я нікчема, який ні на що не здатний, нічого не досягнув. Який тягне жалюгідне існування. Який не може подарувати коханій навіть елементарного букета, і не може її захистити. А тому вона мене навіть помічати не хоче. Та й для чого я їй такий, що докупи кілька слів може насилу зв’язати. А зв’язавши, зморозить якусь дурницю, що її й зрозуміти важко.

А тому найправильніше – покинути цей світ, покінчити з ним. Мого зникнення ніхто навіть не зауважить. Хоча двірники і група роззяв помітять, адже коли я зустрінусь із землею при польоті з дев’ятого поверху, то видовище буде ще те. Та й віддирати доведеться кілька днів. Та мене це вже мало турбує, це робитимуть інші. Зате всьому кінець. І спокій, повний спокій та відсутність цієї безвиході.

…Чому я тоді не зробив крок з відчиненого вікна? Думаєте, злякався? Зовсім ні! Мене утримало бажання. Так, саме бажання! Наостанок я забажав качнути левел свого персонажа, там роботи було хвилин на п'ятнадцять. Та й іти з цього світу хотілося в хорошому настрої. А що може бути краще, як посох у руки – і гайда вперед до поставленої на сьогодні мети.

Прозріння почало «накривати», коли мене покликали в рейд, але усвідомлення прийшло, коли рейд було закінчено, коли група раділа перемозі над босом. Я, зазвичай, одиночка, рідко коли приєднуюся до груп. А тут приєднався, бо це було дуже потрібно одному з «танків» у групі. Він пообіцяв мені закинути реальних грошей на акаунт за участь у рейді. Це мене й потішило і переконало, що йому це дуже потрібно і я можу допомогти.

А ми всі потребуємо визнання, хочемо бути потрібними, щоб нас цінували, щоб нас розуміли. І я це отримав! Мене чули, до мене прислухалися. Крім того, мою гаркавість сприйняли, як норму, і ніхто над цим не потішався. З моїх жартів сміялися. І я зрозумів!

Кожна людина – це мандрівник на просторах життя. Мандрівник відвідує велику кількість світів – робота, сім’я, кохання, соціум, хобі, світ якоїсь гри. У кожному з них ми отримуємо свій статус і ранг та авторитет. Також відсутні повні авторитети і повні нікчеми. Проілюструю це на прикладі нашого клану.

Вова – голова клану, хороший «танк», прекрасний виконавець команд, але сам командувати групою не може, командувати з толком. Хоча в реальному світі він успішний бізнесмен, у якого лише керівного складу більше, як народу в нашому клані. Так що стосовно того, як і де краще заробити в реалі, він експерт. Але зовсім безпорадний в плані виховання дітей. Тут у нас експерт – Валя, домогосподарка, прекрасна мама і чудовий маг-сапорт у грі. А наш хілер Володя одночасно в грі є і чудовим стратегом, зате в реальності – простий двірник і просто гультяй. Я – чудовий знавець гри, хороший маг-воїн, але при цьому погано вмію застосовувати свої знання, тому за мене в грі це робить Володя. Він узагальнює мої знання, хоча в житті філософ і мислитель – я.

І ось тоді, після рейду, я збагнув, що кожен з нас – особливий, саме особливий, без оцінок. А життя – це, хоч і безглузда, річ. Адже без знання відповідей на питання: «Хто ми? Чому ми тут? Звідки прийшли (що було до народження)? І куди підемо (що буде після смерті)?». Всі відповіді на питання: «В чому сенс життя?» – це лише наші уявлення, як слід прожити життя. А життя – це чудова, захоплююча подорож, яка може бути тут і зараз. І нею варто насолоджуватися, допоки ми живі.

А життя здається нікчемним, безглуздим, коли в ньому відсутні радість, визнання і досягнення. Слід змінити оточення, друзів, знайомих, роботу, звички. І життя налагодиться. А щоб життя повернуло на краще, з пекла на землі перетворилося на Рай, слід подумати над тим, чого хочеться, якою людиною хочеться бути? І йти туди, де тебе цьому научать, підтримають, допоможуть. А тих, хто готовий допомогти, навколо багато, потрібно лиш попросити. І по можливості допомагати тим, хто зустрічається в твої великій подорожі, що зветься життям.

Ось я погодився допомогти тим, хто потребував, – і сам отримав допомогу. А заразом зрозумів, що є багато речей, які можна отримати чи насолодитися ними, лише коли ти живеш. Це може бути щось важливе і велике, наприклад, попри те, що життя – доволі безглузда штука, але жити і насолоджуватися ним. Коли нас щось у нашому житті не влаштовує, ми в силах це змінити за допомогою простих повсякденних дій. І хоча все так просто, осягнути це складно, а ще складніше – донести це до інших.

Або ж лише коли ти живий, можна ось так просто розлягтися на постелі і насолоджуватися миттю. Бо, крім шуму машин за вікном, можна почути, як ледь чутно долинає пісня якоїсь пташини з парку, що через дорогу від будинку, як шелестить листя на деревах, як пищить комар, що залетів до кімнати. І лише коли ти живий, можна зробити те, що збираюся зробити: підвестися і подивитися, якою це шпариною цей комар-кровосос забрався до моєї кімнати! І це все лише завдяки пригоді, що називається Життям.