Чорнороб

Субота, 20 лютого 2016 г.
Переглядів: 427
Підписатися на комментарі по RSS

Артем прокинувся біля шостої. Випив кави. Визирнув з балкону. Дорога, все ще вкрита кіркою льоду, була порожня і непривітна. Вдалині, біля перехрестя, звично виднівся мішок із крихтою для посипання.

Хлопець зітхнув і пішов одягатися в «робу».

Треба було посипати шлях до восьмої і встигнути прийняти душ. Артем приречено поглянув на свої долоні. Чорнота від крихти, ще поки ледь помітна, потихеньку в’їдалася в шкіру. Не рятували жодні рукавички, жодні засоби не вимивали її до решти.

Особливо разюче це контрастувало з неодмінним діловим костюмом від Вороніна і посадою заступника начальника відділу інфраструктури у податковій.

 

***

Він щовечора уявляв, що це от-от закінчиться. Завтра. Із дня на день. Безсумнівно.

Коли в кінці лютого прийшла відлига, і сніг до вечора зник без сліду, він радів як дитина. А на ранок побачив на розі кострубату мітлу… і узявся підмітати. Це було як мана, забобони, наслання… Ні, радше обітниця. Мимовільна обітниця під тиском обставин і відповідальності, бо побіжно дізнався, узяв на віру таке, що не зміг проігнорувати. І треба було щось із тим робити.

Але частіше Артем думав про те, як усе почалося.

 

***

«Цюк, цюк, цюк!» — відлунювало в голові, немов затята куховарка готувала його мізки для відбивних.

«Шкрясь, шкрясь, кхкхсссххрящщщ!» — дер у горлі ядучий, мов кайєнський перець, вдих.

Якщо вірити відчуттям, це вже якесь із кіл пекла. Він обережно відкрив око — кімната затремтіла, проте втрималась. Вже добре. Хоча… Чому ж так паскудно?

Артем підвівся. Біля ліжка завбачливо стояв тазик і пляшка мінералки. Ти диви, які ми турботливі.

Розгардіяшу, окрім розкиданого вчорашнього одягу, в його строгій холостяцькій квартирі не спостерігалось. І це добрий знак.

Він не пам’ятав, як дістався додому, але, думається, Настя в цьому брала участь. Та й ще хтось… Суперник?

«Цюк, цюк, цюк! Шкхррр, шкхррр».

А, бодай тобі! Подвійні склопакети, четвертий поверх, засклений балкон — нічого не рятує.

Артем відкрутив корка, і до горла полилася живлюча волога.

Полегшало.

Визирнув у вікно. Бомжуватого виду двірник збивав ожеледь із тротуару, час від часу відкидаючи льодяну крихту на узбіччя. Хлопець спересердя вилаявся.

…вона сказала: «Що тебе чекає, крім твоїх циферок-папериків, кабінетний ти щуряко!». Хмільна, розпатлана, дика. Їдка і скажена, мов кислота. Ніколи ще вона не була такою чужою. І такою прекрасною!

Душ привів його до тями, і за півгодини Артем вийшов з дому та сів за кермо. Вкрита інеєм автівка неохоче завелася з третьої спроби. Коли салон достатньо прогрівся, юнак вмикнув двірники і сяк-так очистив лобове скло. Рушив, підкорив хитромудру геометрію шляху з подвір’я у великий світ. Пролітаючи позаду власної п’ятиповерхівки, додав швидкості. Та, мабуть, перестарався: біля перехрестя колеса зрадливо ковзнули, і автівку викинуло на низенький бордюр. Артему здалося, ніби щось метнулося під колеса — зауважив відчутний удар десь біля правої фари.

От халепа! Собака? Кішка?

Хлопець зібрався з духом і вийшов з авто. От тобі й початок дня... Закурив, оглянув бампер. Під фарою спостерігалася невелика тріщина, але це некритично. Зачепив і перекинув мішок із асфальтною крихтою — чи не третина висипалась. Зазирнув під колеса. Могло б бути і гірше. Добре, хоч нікого не задавив.

— От лихо… Мені ж тепер на дорогу не вистачить, — бідкався двірник, що нечутно придибав до автівки.

— Та годі вам, дядьку. Головне, всі цілі.

— Хтозна-хтозна, день великий. Дай-но, синку, папиросика.

Артем невпевнено простяг йому пачку, але похопився і дістав цигарку самотужки, коли побачив просякнуті бітумною сажею зморшкуваті руки.

— Тут непроста дорога. ЇЇ обов’язково треба посипати цією крихтою. А тепер на останню третину до повороту бракне. Охо-хо…

— Та згребете і посиплете, в чому проблема?

— Ой, нє… то вже не теє. Порожнє. Без толку.

Мабуть, хоче випросити пару гривень, старий випивоха. Артем дістав з гаманця двадцятку:

— Цього вистачить?

Двірник заперечливо похитав головою, не взяв.

— Боюся, грошми теє не вирішиш. Погане тут місце зараз, ой погане… Та будем надіятись, що якось минеться. А завтра прийде новий день.

 

***

Він їхав проспектом, намагаючись зосередитись на дорозі. Але в думках виринали уривки вчорашнього вечора і сьогоднішнього сумбурного ранку.

Клубне світло перетікає в бокал коктейлем, і з кожним ковтком все яскравіше розсипається по стінах залу відблисками дзеркальної кулі.

Настина помада солодка, солодка, солодка і глевка, як ще не застигла карамель — і така ж гаряча.

Музон в одній мірі стукає в скроні, довбе, довбе, довбе аж до нудоти, б’є й вигрібає лід із його мізків брудними двірниковими руками.

Вона каже: «Довбень ти безголовий. Довбень».

Кидається обскубаним чортиськом під колеса.

…Він встиг побачити постать, що обходила тролейбус позаду, коли тиснути на гальма вже не мало сенсу. Або на зустрічку, або… Дав вправо, сподіваючись, що зупинка порожня, а опора — міцна. Спрацювала подушка безпеки. Ногу затисло панеллю. Якби їхав швидше, крісла поряд, мабуть, не було б.

— Е, мужик! Живий? — почув Артем, коли отямився.

Якось примудрився вибратись назовні. Ледве встояв. Руки трусилися так, що підкурював, напевно, вічність.

Біля автівки стояв водій тролейбуса і ще один солідний пан, що відрекомендувався лікарем. Крізь двері визирали цікаві, дехто навіть вийшов.

— Ти як? Йти можеш? — водій тролейбуса притримав його за лікоть. — Присядь, я викликав швидку і патрульних.

— Д-де та с-с-скотина? Хтось її трима? —Артем озирався, але хоч кого подібного на винуватця його піке ніде не спостерігалось. Він достоту навіть не розгледів, хто це. Але, вочевидь, це була надзвичайно розумна і заклопотана людина, що полінувалася пройти двадцять метрів вперед до світлофора, чорт забирай!..

Артем довго і з лихим завзяттям згадував усіх її родичів, аж поки серце стишило дикий стукіт, а слова — шаленство. Не дивлячись на переляк і пошкоджену автівку, він міг вважати себе пестунчиком долі — минулося без жертв.

 

***

У пакеті привітно брязкали кілька пляшок з пивом. Він вирішив: якщо вже довелося стати пішоходом, то вечір можна урізноманітнити. Та й на душі було тяжко. Артем вдихнув на повні груди і видихнув білу хмаринку, яка зразу заіскрилася. На ніч здорово приморозило. Він відкрив пляшку і зробив кілька глибоких ковтків. За мить міцне пиво приємно зігрівало зсередини.

…Він оповідав їй про аварію — емоційно, швидко, барвисто. Згущував фарби, звісно. Навіть трохи перегинав для красного слівця. Ловив очима її погляд, але ніяк не міг за нього зачепитися. Гарячково вибачався за вчорашнє, зізнавався в коханні, мріяв за них обох… Аж поки його слова не спіткнулися об її спокійне «А я виходжу заміж. За Жорика».

Нічого.

І з цим можна навчитися жити.

Нічого.

Але образа, що Жорж виявився рідкісною сволотою, допікала. Дружбан, блін…

У дворі було холодно, темно і порожньо. Артем вирішив допити пиво, яке  потягував дорогою, закурив, присів на лавку.

— Ви тільки пляшку не розбивайте, тут діти у сніжки грають, — почув за плечем знайомий голос.

— А, давно не бачились! — Артем витяг з пакета ще одне пиво, відкоркував. Продовжив запанібрата: — Випий зі мною, га? Шалений день був, а дома й поговорити ні з ким. Хоч папугу заводь.

— Шалений, — погодився двірник, беручи пляшку. — А може й правда тобі животинку взяти? Котеня яке…

Артем зробив кілька ковтків, затягнувся.

— Як там дорога? Посипається? Ніхто копита не відкинув?

— Ти, тойво... Мало тобі? — різко мовив співрозмовник. — Там така лиха бісівщина, шо ну. Якби не я, звідти б таке полізло! Але це пройде, ще трохи, і це пройде… Це ж не просто собі крихта, а скам’яніла кіптява з ангельських крил. Коли вони спускаються у наше пекло…

Артем невизначено мугикнув. Та що ж за день такий! Тільки психів йому бракувало.

— Правда істинна!

— Угу. Ще додай: «Ось тобі хрест». Весною теж посипатимеш?

— Замітатиму. Крилами тих, що не здужали повернутись назад.

— От вже ж виплітає, і не скривиться… — Артем глянув на двірника крізь пляшку. — А я сьогодні добряче влетів, бач. Якби за хвилину до того тролейбус із зупинки людей не забрав, убив би кого, або сам убився б. А так тільки на бабло попав.

— Он воно як… Дякуй, що обійшлося.

Артем зітхнув. Вікна п’ятиповерхівки поступово перемикались у сплячий режим із підсвіткою нічників, телеекранів та моніторів. І від того самотність відчувалася ще гостріше. Біда чорна, ще тільки плакати почати... Втім, к бісу! Йому лише двадцять сім, з якого дива журитися? Молодий, здоровий, небідний…

— …а сенсу в тому ніц нема, — занурений у власні думки, Артем вловив тільки закінчення, і лише тоді усвідомив, що двірник щось говорить.

— А сенсу й справді нема, краще не скажеш. — погодився він про щось своє.

З-за рогу вигулькнула постать.

— Гаврило, ну де ти там?

Двірник відмахнувся:

— Та йду вже, йду.

Артем підвівся, тицьнув пакет із пивом співрозмовнику.

— На. Мені вже годі.

І мовчки почвалав до під’їзду.

Цілу ніч йому марилась яма, сповнена багнюки і крилатих тіл.

 

***

Прокинувся Артем уже завидна. Його збудило ревіння важких машин. Визирнув у вікно, та й так і застиг, шокований. На місці добрячого шмату дороги зяяло провалля. У глинистій твані ще білів фрагмент капоту.

 

***

На роботі ніяк не виходило зосередитись. Початок лютого підкинув чимало нових положень по структурній оптимізації: контора готувалася до переатестацій, скорочень і змін. Проте думками Артем увесь час повертався до побаченого зранку. Він як міг доводив собі, мовляв, де-де, а в нас таке трапляється. Прорив теплотраси, зношені комунікації, відсутність ремонту — ну, як це зазвичай буває… А те, що воно сталося саме на їхній «лихій» дорозі, та ще й на «непосипаній» ділянці — збіг обставин, не більше!

Звучало непереконливо.

Ще й ті нічні марення… Він ладен був дати голову на відсіч, що бачив саме цю яму!

Зранку обійшов найближчі подвір’я, сподіваючись відшукати двірника перед роботою, але дарма.

Мішка із крихтою на розі теж не спостерігалось.

Артем подумки лаяв себе за надмірну схильність до містифікування, але нічого не міг із тим вдіяти. Він прагнув почути більше, почути деталі, бажано — пересвідчитися, що то був просто п’яний жарт, невинне базікання заради відчуття власної значущості. Та зранку, як бажалося, випитати двірника про подробиці не вдалося.

Проте був у цьому й неочікуваний плюс: Артем геть не згадував про особисту драму та дрібніші негаразди, що раз по раз виринали у його житті.

 

***

Знов засніжило. Гнійні плями ліхтарів розповзалися на брижах вітряних крил. Артем захотів пройтися дворами і дістатися дому з іншого боку. Вдивлявся у незграбні сірі постаті п’яничок і безхатьків, але марно. Почувався телепнем. Плюнув на дурну затію — вже ніч на дворі — і вирішив глянути, чи хоч засипали провалля. Чи понаставляли знаків, турнікетів, бодай банальні старі шини — чи кинули?

Та лишень завернув за ріг, як йому стало не до турнікетів. Під самими його вікнами трійко покидьків ногами товкли лежачого.

Артем малодушно стишив хід — а раптом вони зараз кинуться на ного? — але потім роздумав.

— Ану геть, наволоч! — зарепетував щодуху і замахав рукою ніби кличе когось із-за рогу. — Славка, сюди! Тут троє на одного! Свисни Юріку й іншим, хай обходять двором! Ану стійте! — і кинувся бігти на них.

Розрахунок був вірний: постаті на мить зупинилися і кинулись геть в підворіття. Артем підбіг до лежачого і з жахом побачив двірника. Губи розбиті вщент, обличчя в місиві бруду і крові… Артем нахилився, схопив його за плече.

— Дядьку, чуєте? — смикав усе сильніше й сильніше. — Гавриле!

І лиш тоді побачив під тілом кров.

Цифри на мобільному втікали з-під пальців. Гудки видавали то вальс, то мазурку… Зрештою, йому якось вдалося викликати швидку. Треба було б ще й поліцію. 

Оглянув себе, задумався. Та його ж як першого заберуть у каталажку! Вимащений кров’ю, брудний, смиканий… Жах розуміння заповнив його вщерть, і Артем кинувся геть.

Додому! В тепло, в душ, відмитися-відіпратися і забитися в найдальший куток.

Забитися й забутися про все це жахіття!

 

***

…Він лежав на проїжджій частині, притрушений снігом. Руки-ноги не слухались, і навіть горлянка не спромоглася до крику. Над ним тінями височіли навколишні будинки, змикаючись десь там, у далекому нічному небі — темним на темному. Світло далекого вуличного ліхтаря здавалося бридкою сірою мжичкою, брудною, мов лежалий затоптаний сніг. Раптом тверда, промерзла дорога під ним стала тванею і почала поглинати, всмоктувати його тіло. Прямо перед обличчям виринула постать двірника. Очі насуплені, губи стиснуті. Порепаною рукою, такою ж вимазаною, як і крила в нього за плечима, ухватив його просто за чуба і щосили смикнув.

…Артем зірвався з ліжка. Годинник показував за двадцять шосту. На тілі ще досі вчувався багнистий тривкий холод. Юнак встав, узяв цигарку, вийшов на балкон. Вуличка була начисто вибілена снігом, і навіть свіжозакопана, обтикана знаками об’їзду ділянка не надто виділялась. Під вікнами не спостерігалось жодних слідів учорашнього інциденту — чи то сніг так добре притрусив те місце, чи… Міркування Артема занесло на слизьке. Невже прийшов час здаватися психіатрам?

Він вистромив голову з вікна і роззирнувся.

На розі вулиць сірів мішок.

 

***

— Ало, ЖЕК? Доброго дня. Хотів запитати, як здоров’я вашого працівника, якого вчора на вулиці ***цькій підрізали хулігани… Двірник, Гаврило звуть, якщо не помиляюсь… Як це, не знаєте? Як, не ваш? Вулиця ж до вашого ЖЕКу належить!.. Чекайте! А хто ж сюди крихту для посипання підвозить? Ні, це зовсім неважливо, хто я! Пані!..

Але в слухавці уже лунали гудки.

Коли він намарне простовбичив біля мішка з добру годину — вимерз, як собака, бодай йому!.. — Артем вирішив розгадати цей ребус за всяку ціну. Зрештою, чому б ні? Адже ні роботою, ні сім’єю він не обтяжений, після останніх подій від будь-якого гучного дружнього відпочинку верне.

Лишався ще варіант щось дізнатися через швидку, але вчорашнього дзвінка він не знайшов. Черв’ячок сум’яття зразу почав енергійно кивати в бік божевільні. Втім, він був не впевнений, чи службові номери фіксуються при наборі, чи не зберігаються в історії, як сервісні при перевірці коштів. Зрештою, вдома інформацію про це він міг просто стерти.

Його роздуми перервав приятель із відділу обслуговування платників. Смикнув на перекур пошушукатись.

— Справа до тебе на сто мільйонів.

— Так вже й на сто? Ти обережніше тут із такими фігурами мови, а то хтозна, — і Артем нервово хихотнув.

Приятель посміхнувся.

— Ти ж розумієшся на компах? У мене там новенька, Анічка… ну та, по протекції… — і він значуще відвів погляд, — знесла один важливий архів по юридичних особах. Як вже її туди приблудило, хрін її зна. Допоможи повернути все на місце, а?

— Так які проблеми? Сходи в техвідділ, хай пацани глянуть.

— Ти не розумієш… Дівчинка молода, зелена, працювати й працювати… Нащо із самого початку портити їй біографію? Її ж турнуть із вовчим білетом. Нервується…

Артем завагався. А приятель вирішив підсилити аргументацію.

— Тим більше, її батя для доці розщедриться на кілька штук. Зеленими. Так що ти ще мені поляну накриєш, — і підморгнув. — Тільки рішайся вже, бо спалять дівчинку.

Артем зблід і швидко зім’яв цигарку. Хтозна, що там та Анічка собі крутила… А раптом кримінал? Перевірка?

— Та йди ти… в техвідділ, і їм пропонуй. Не буду я там колупатися. Хакера знайшов.

— Та чо ти ламаєшся, бабок не треба, чи що? Так до Анічки придивись, наречена як лялька. Тебе ж твоя бортанула, тільки голову задурила.

Артем скипів:

— То ти ще й плітки збираєш?

Він у відчаї плюнув і вийшов із курилки геть.

 

***

На порозі під’їзду зіткнувся із тіткою Валею з першого. Кинув на ходу привітання: він не надто спілкувався з сусідами. Але вона була з тієї породи, що поширюють новини, хочеш ти цього чи не хочеш.

— Сьогодні під вікнами просто в мене на очах дитину скалічило, — промовила після вітання. — Хлопчиська пітарди кидали, у, хулігани! Я їх нагнала, не витримала, так вони ще дужче почали! Мені на зло, знать. А в одного просто в руках розірвалась. А друззя навтьоки! Я йому рушником замотала, врачів визвала…

Артем стишив хід.

— А вчора ввечері, вчора, нічого не чули?

— Я? Ні, наче б ні. А, якісь загенделені там товклися, сперечалися, але я вже спать пішла.

— Ясно. Сподіваюся, з малим буде все гаразд.

І вже було збирався йти, та спитав:

— Тьоть Валь, ви всіх тут знаєте… А хто в нас двірником працює?

— Та змилуйся, який двірник? Ще з грудня позвільняли. Чи то якій іншій службі роботу віддали, чи то фірмі якій… Не чула навіть, чим там все закінчилось.

Увесь вечір Артема бентежив неспокій. Усю ніч його мучили химери. Наївноока Анічка перетворювалася у звабливу Настю і обсипала його банкнотами, а тоді вкатувала його в багно дороги важелезним бульдозером…

А зранку він узяв старе відро і пішов посипати дорогу крихтою. Бо на звичному місці стояв усе той же мішок.

 

***

Досвітній присмерк день за днем робився яснішим. За два тижні він звик ставитися до свого ранкового заняття як до спортивної розминки. Зрештою, чим відрізняються такі вправи від походу на стадіон? Коли зустрічав знайомих — віджартовувався. Проте спиною, аж до зуду на лопатках, відчував глузливі погляди й нерозуміння.

Ну й нехай. Зате…

Що саме «зате», він не придумав. Але точно гірше не стане.

За словами двірника, це скоро закінчиться. Отак він визирне з балкона, і жодних мішків, жодних мітел не буде. Він вийде на вулицю, змахне крилами і… Може, завтра. Чи післязавтра. Із дня на день.

Треба тільки робити те, що слід.

А кому ж за це братися, як не тому, хто знає?