Чорний птах

Субота, 20 лютого 2016 г.
Переглядів: 473
Підписатися на комментарі по RSS

1

Ніч. Холодний вітер пробирав до самих кісток. Він біг. Біг, утікав від найбільшого жаху, який тільки можна було зустріти на цьому світі. Гілля шмагало обличчя, чорне листя літало навкруги у магічному танку. Зупинка означає смерть. Зненацька його обличчя вгрузло в м’яку холодну землю. Тільки не це! Ні! Це кінець! Тільки не обертайся!

Він обернувся, затуляючи обличчя руками, ніби це могло врятувати від неминучого кошмару. Знаючи, що не можна розплющувати очей, що це означатиме безповоротний кінець, він це зробив. Невідома сила змусила його зустрітися віч-на-віч із жахом, від якого втікав.

Чоловік повільно опустив тремтливі руки. І не побачив нічого. Лише темне небо без зірок і великий круглий яскравий місяць. Той заворожував, змушував дивитися на себе. Висмоктував життя. Його колір, спершу білий, почав тьмяніти, червоніти, наливатися кров’ю. Ось уже замість місяця в небі відкрита рана, з якої фонтаном б’є кров. Рана пульсує, жахаючи своїм німим криком.

Птахи. Зграя страшних чорних птахів вилетіла з небесної рани, каркаючи про смерть. Чоловік заверещав. Знав, провісниками чого вони є. Він підскочив і побіг витрачаючи останні надлюдські зусилля на втечу від неминучого. Птахи наздоганяли. Їхнє каркання ставало все гучнішим, він уже чув тріпотіння сотень крил у себе над головою.

Різко зупинився. Далі провалля. Що обрати? Смерть чи кошмар?

— Привіт, Сергію.

Сергій знав цей голос. Він вже давно забув його, але знав. Колись це не був голос, що приносив жах. Колись це був голос надії, голос сили, влади. Він обернувся і не побачив птахів, які переслідували його. Лише чоловіка. Стрункого, чорнявого, у довгому пальті. Його обличчя було таким же знайомим як і голос. Воно було бліде, яскраво біле світло на фоні ночі. А ніс був трохи закрученим, неначе пташиний дзьоб.

— Настав час платити, — сказав він.

Весь жах на мить кудись зник. Сергій знав, що робити. Він почав витягати з кишень золото. Витягав і кидав переслідувачу під ноги. Робив це, здавалося, цілу вічність, аж поки купа золотих монет не сягнула йому пояса.

— Ось твоя платня! — прокричав він не припиняючи збільшувати купу грошей, — На! Забирай! Забирай! Це все, що я маю!

Цей крик був несамовитим, нелюдським. Крик ненависті, болю, презирства. Крик відчаю.

Чоловік-птах спершу нічого не відповів. Він лише легко усміхнувся ледь помітними губами. І показав поглядом на купу. А тоді сказав:

— Схоже, твоє золото іржаве.

Сергій припинив. Він тремтів. Боявся опустити погляд, боявся побачити, що йому сказали правду. Але він мусив побачити, мусив переконатися. Глянув на жмені монет. Усі вони були коричневі, проіржавілі, з дірками, з них сипався порох. І вся платня раптом перетворилася на купу іржавого пилу.

— Ні! НІ! Це неможливо! Золото не ржавіє! Так не буває! Золото не ржавіє! НІ-І-І-І-І!!

2

Він почув стукіт.

— Сергію Володимировичу, з вами все гаразд? — почувся голос із-за дверей.

Сергій важко дихав. Був весь мокрий від поту. Серце вистрибувало з грудей.

— Господи, це був лише сон. Просто сон, — прошепотів.

— Сергію Володимировичу! Я чула крики. Все в порядку?

— Так, Нелю, все гаразд. Просто поганий сон наснився.

Він дочекався поки віддаляться кроки покоївки. Йому коштувало великих зусиль спокійно сказати ці слова. Досі тремтів, у голові лунав крик. Не можна, щоби хтось колись бачив його таким. Він важлива людина. Від нього залежать долі мільйонів. Таким, як він, не можна боятися снів.

Сергію знадобилося півгодини, щоб опанувати себе і прийняти душ. Він одягнув костюм, який завбачливо підготувала Неля, і вирішив, що сьогодні поснідає на роботі.

Він вийшов із маєтку чорним ходом, не бажаючи витримувати запитальних поглядів своєї покоївки. Охоронець, побачивши його, дав сигнал водію. Вже за хвилину Сергій сидів на задньому сидінні однієї з десятків своїх автівок. Тут, за броньованим склом, у замкненому просторі з двома охоронцями, він нарешті почувався майже в безпеці.

Задзвонив телефон. Сергій здригнувся. «Досить уже!» — гаркнув на себе подумки.

— Так.

— Сергію Володимировичу, зустріч із китайцями переноситься. Кажуть, якісь технічні проблеми з літаком. Але ми-то з вами знаємо, якого роду проблеми бувають після посиденьок у фрау Марлін, еге ж? Хе-хе.

— Гаразд, Колю, даси знати, як доберуться. Що там далі?

— Об одинадцятій у вас інтерв’ю на восьмому.

— Курва. Забув про це.

— От якраз підготуєтеся. А, так, там іще Андрій Васильович до вас учора пробивався. Казав, терміново. Але в нього завжди все терміново. Якщо хочете, призначу йому на десяту.

Сергій глянув на свій «Ролекс» — дев’ята двадцять.

— Окей, давай. А, ще. Організуй мені сніданок в офісі.

— Уже зроблено.

— Дякую. Бувай.

Тільки тепер нічний кошмар почав поступово перетворюватися на неприємний спогад.

3

Багато хто думає, що бути главою держави — це успіх. Дехто вважає, що це — щастя. Більшість погоджується, що це — велика відповідальність. Дехто здогадується, що це — тяжка невдячна праця. А хтось припускає, що це — важкий тягар, майже прокляття.

На думку Сергія, усі ці люди мають рацію. Та він любив свою роботу, хай як дивно це б не виглядало. Він насолоджувався нескінченними зустрічами, таємними домовленостями, прийняттям важливих, часто важких, рішень. Навіть спілкуванням із пресою. Сергій був хорошим політиком і не бачив себе ніким іншим. Тож новий довгий і напружений робочий день змусив забути про маленьку прикрість, яка спіткала його минулої ночі.

Була майже північ. Сергій, як завжди, запрацювався. Його увагу повністю поглинув черговий законопроект щодо забезпечення прав нацменшин. Такого роду документи, до яких була прикута увага преси й суспільства, він принципово аналізував самостійно.

У двері постукали. Не відриваючи очей від тексту, автоматично, забувши про те, що вже пізня година, Сергій гукнув:

— Відчинено!

До кабінету, просторого й пишного, увійшов чоловік у довгому чорному пальто. Він був блідий і мав чорне волосся. Обличчя трохи видовжене, а ніс нагадував пташиний дзьоб.

У приміщенні було темно, трохи світла давала лише настільна лампа, тож Сергій не міг розгледіти обличчя відвідувача, доки той не підійшов ближче. Та й не намагався.

— Я вас уважно слухаю, — сказав він, не глянувши на гостя.

Чоловік підійшов упритул до широкого столу. І десь хвилину мовчав. Лише вивчав Сергієве обличчя. А той наче забув, що не сам.

— Привіт, Сергію, — врешті заговорив прибулець.

Тут президент підняв очі. Його погляд був невинно зацікавлений і затуманений. Погляд людини, яка розуміє, що до неї звертаються, але не сприймає цього, бо її розум зайнятий чимсь зовсім іншим.

— Так?

— Настав час платити, — сказав чоловік у чорному.

Сергій відклав папери, встав і роздратовано відповів:

— Даруйте, не зовсім розумію, про що вам ідеться, але усіма моїми приватними фінансовими операціями займається Микола Дмитрович. Якщо я забув за щось заплатити (визнаю, що трохи неуважний, і таке трапляється), то вам варто звернутися до нього. Десь тут у мене має бути його візитка…

Він почав перекладати речі на столі, зазирати в шухляди, нишпорити в кишенях. Безуспішно.

— Не можу знайти. Ну що ж... — він глянув на годинник, зморщив лоба. — Якщо це щось аж таке термінове й важливе, що ви з’явилися сюди в таку пору особисто… Можу заплатити готівкою. Не нагадуйте за що, все одно не згадаю. Назвіть тільки суму.

 Сергій підійшов до картини, яка зображала прекрасну оголену ельфку в невимушеній позі. Мав слабкість до всілякого роду фентезі, особливо еротичного. Зняв картину і взявся відкривати сейф, що був за нею.

— Пробачте мені мою неуважність. Я людина заклопотана і часто забуваю про дрібниці. Будьте певні, що я компенсую вам усі додаткові витрати.

Він дістав кільканадцять пачок з банкнотами, замкнув сейф і підійшов до столу. Поклав гроші на стіл і сказав:

— Перепрошую. Ви так і не назвали суму.

Сергій подивився відвідувачу в очі. Обличчя здавалося йому знайомим, але він не міг пригадати звідки, хоч як старався.

Чоловік із пташиним носом легенько кивнув, указуючи на купу грошей на столі. Сергій опустив погляд і побачив там лише купу попелу. І зненацька пригадав свій сон. Пригадав, де бачив це обличчя. Обличчя людини-птаха зі сну. Обличчя, яке викликáло в нього несамовитий жах.

Він зблід, очі збільшилися, ноги закам’яніли. Не міг ворухнутися, не міг закричати. Руки тремтіли. Це тривало якийсь час. Нарешті Сергій знайшов у собі сили крикнути:

— Хто ти в біса такий?! Чого тобі від мене треба?! Забирайся! Забирайся звідси!

Цей крик не був сповнений гніву. Це був крик страху, відчаю й безвиході.

На прибульця це не справило враження, він лише ледве посміхнувся своїм майже непомітним ротом.

— Схоже, твоє золото іржаве.

Сергія затрусило як в лихоманці. Він зміг опанувати себе рівно настільки, щоби дістати з кишені телефон і натиснути виклик:

— Охорона! Охорона! Швидко сюди! У кабінеті злодій! ШВИДШЕ!

Тим часом гість обернувся й повільно попрямував до виходу з кабінету.

4

Щойно таємничий гість зачинив двері, як до кабінету влетіли троє охоронців. Один із них тримав перед собою зброю, цілячись у невидимого ворога.

— Сергію Володимировичу, з вами все гаразд?

— Чого ви стоїте, дебіли?! Гайда за ним!

Чоловіки перезирнулися, знизали плечима. Один із них вийшов у коридор, решта почала обходити кімнату.

— Бляха! Він вийшов через двері, ви що посліпли?!

Вони зупинилися. Один із них, вочевидь головний, нахмурився й сказав:

— Пане президенте, протягом останніх двох годин через оці двері, — він вказав на вихід, — ніхто крім нас не проходив, — а тоді додав. — Нам, по-вашому, за що платять?

У Сергія в душі щось упало. «Чи я здурів?» — подумав. Деталі зустрічі почали розпливатися, наче сон. А разом із ними й страх. Поволі він почав опановувати себе.

— Принесіть мені записи камер за останню годину.

Охоронці ще мить постояли, старший похитав головою, кивнув іншому, і вони вийшли.

Сергій сів, обхопив голову руками.

— Господи, що зі мною таке коїться?

За півгодини він уже гарячково, нетерпляче і з острахом переглядав записи з камер спостереження, час від часу озираючись, неначе боявся, що його хтось бачить. Як підліток, який дивиться порно доки батьків немає вдома.

Він прокрутив останні кілька годин кожної камери кабінету й коридору. Не побачивши на записах нікого, крім охоронців і себе, Сергій взявся прокручувати все знову. А потім іще раз. І ще раз. Він був певен, що на записах мусить бути хоч щось, що вказало би на джерело його страху.

Зрештою, коли на годиннику була вже майже шоста, президент від знемоги заснув, поклавши голову на клавіатуру свого позолоченого MacBook Pro.

5

Він сидів на троні, оздобленому золотом і великими коштовними каменями. Відчував приємну важкість корони на голові, дотик благородного металу до шкіри. Почувався сильним, могутнім. Від його волі залежала доля світу.

Зала була неймовірно велика і така ж пишна, як трон і корона. Стелю підпирали прекрасні ельфки, підлогу вкривали візерунки неземної краси, викарбувані на камені. А проте бракувало світла. З трону не було видно всієї зали.

По ліву руку від правителя сиділа дочка — його найдорожчий скарб. Він глянув на неї і згадав, як же сильно любить її. Згадав, як мало часу й уваги їй давав через свої владарські обов’язки. Але вона була тут, і тому його душу переповнювала радість. Дівчина відчула погляд, легко посміхнулася.

Зала була заповнена сотнями людей. Вельможі, лицарі, купці — усі найвпливовіші особи могутнього королівства. Усі зібралися тут, аби віддати шану й честь мудрому правителю. Лунали тости, спів і сміх. Усі святкували й раділи життю.

Пробив дзвін. Настала північ. Запанувала тиша. Невідома сила одним швидким рухом вийняла радість із цього місця. Усі байдуже покидали з рук кубки, кухлі та бокали і дзвін битого посуду заповнив залу. Усі, як за наказом, прибрали посмішки з облич, опустили голови й усі разом почали виходити із зали.

— Чекайте! Куди ви всі йдете? Свято іще не завершилося! — почув Сергій власний голос.

Його донька теж спохмурніла й опустила голову, але не встала з місця.

Коли останній гість вийшов, двері спершу зачинилися. Король устав. Двері розчахнулися і до зали залетіла зграя чорних птахів і з гучним карканням почала кружляти під стелею. Сергій закам’янів.

З’явився чоловік у чорному. Він повільно й упевнено рушив до правителя. Птахи все літали й кректали, віщуючи біду.

— Привіт, Сергію.

Король не міг поворухнутися. Його переповнював гнів і розпач від усвідомлення власної безпомічності. Де тільки й поділася вся його велич і влада. Але він мусив щось зробити. Щось сказати.

— Забирайся геть.

Здалося, чоловік посміхнувся.

— Настав час платити, — сказав він.

Не маючи сил стримуватися, Сергій закричав. Так, наче цей крик — останнє, що він робить у своєму житті. Він рвав на собі шати й розкидав шматки дорогоцінної тканини навсібіч. Врешті зірвав з голови корону й кинув під ноги чоловікові з пташиним носом.

— На! Забирай! Мені це більше не потрібно! Це все, що у мене є! Невже цього замало?!

Дівчина, котра весь цей час сиділа нерухомо, підвелася й повільно підійшла до чоловіка в чорному. Стала поруч і взяла його під руку. Той не звернув уваги на це. Так і мало бути.

— Що за король носить кленову корону? — запитав він.

Король опустив погляд. Замість золотої корони — покручене гілля, замість коштовного одягу — пожовкле листя. Його душу наповнив відчай.

Раптом птахи усі разом в одну мить вилетіли зі зали. Тоді принцеса і прибулець обернулися до Сергія спиною й рушили до виходу. Якийсь час він просто дивився їм услід.

— Доню! Куди ти йдеш?

Вона не обернулася, ніби й не почула.

— Оксано!

Він побіг за ними. Шлях до виходу із зали перетворився на нескінченність. Король без корони, в роздертому одязі, щосили біг. Але відстань до мети тільки збільшувалася. Сергій знову закричав.

6

Перед його очима стояв ошелешений і зблідлий Коля. Його рот був наполовину відкритий, наче щойно він побачив щось приголомшливе. А окуляри в тонкій оправі сповзли на кінчик носа. Сергій припинив крик. Микола Дмитрович, незмінний секретар, помічник і радник президента, спробував видобути із себе якісь звуки:

— Сер… Сргію Влдмирвчу…

— Я лечу в Монреаль. Зараз.

Президент глянув на свій комп’ютер. На екрані досі прокручувалося відео з кабінету де він говорить щось до невидимого співрозмовника й дістає гроші зі сейфу. Він щосили гепнув кришкою мака. Тоді подивився на Колю.

— Ну? Так і будеш стояти?

— Я… Так…  Я просто… Вибачте, Сергію Володимировичу. Літак буде готовий за годину. Але у вас зустріч із делегацією з Китаю призначено на дев’яту тридцять.

— Перенеси.

Микола Дмитрович кивнув, кілька секунд вагався, ніби хотів щось запитати, а тоді швидко вийшов із кабінету.

7

— Тату? — спочатку вона здивувалася.

Але це тривало лише мить. Усвідомивши, що захеканий блідий чоловік із мішками під очима, котрий замість подзвонити у двері гучно по них гепав, — це справді її батько, Оксанине обличчя спотворила гримаса гніву.

— Якого чорта ти приперся?!

— Оксано, я… З тобою все гаразд? — спитав він.

Потужна хвиля обурення на секунду відібрала дівчині мову. Оцей покидьок покинув її багато років тому, лишив саму в чужій країні без догляду і з купою грошей (вони звісно допомогли, але хороший батько ніколи б так не вчинив), а тепер з’явився як сніг на голову і питає чи все гаразд? Якого лисого?!

— Ти що здурів? Чому ти тут? Ти ж президент! В тебе що, нема роботи, їздити оце?! Невже ти думаєш, що можна отак приїхати в гості через… БЛЯХА!.. ЙОБАНИХ П’ЯТНАДЦЯТЬ РОКІВ?!

Сергій опустив голову. Йому було соромно. Тепер, коли страх минув, коли він упевнився, що з нею все гаразд (принаймні поки що), то згадав, що не мав права отак з’являтися.

— Вибач. Я просто хвилювався за тебе.

— Ти що-о-о?! ХВИЛЮВАВСЯ?! Та як ти смієш таке казати?! Як у тебе взагалі язик повертається?!

— Заспокойся. Будь ласка, вислухай мене.

— Не збираюся я тебе слухати! — він побачив сльози, — Ти! Ти покинув мене! Саму! Як ти міг?!

— Та послухай! — гаркнув Сергій.

Вона замовкла.

— Слухай мене уважно. Я боюся, що ти можеш бути в небезпеці. Справжній небезпеці. Можливо, хтось хоче тебе викрасти… Чи ще щось.

— Ти президент уже третій термін. — сказала вона хриплим голосом, витираючи сльози, — Досі ніхто мене не викрадав. Господи, та про мене навіть ніхто не знає!

— Цього разу все інакше. Ці… люди… Вони точно знають про тебе. Я вимагаю, щоб ти найняла охорону. Ні не так. Я сам тобі організую охорону. Старайся не виходити з дому. Або… Знаєш, мабуть краще, якщо ти повернешся додому.

— Оце вже ні. Ніякого воз’єднання родини, старий засранцю. Я нікуди не поїду.

Сергій глянув на неї. І тільки зараз усвідомив, яка ж вона прекрасна. Яка доросла. Його дочка. Він відчув гордість, яка затьмарила навіть страх і сором.

— Гаразд. Але охорона буде. Хороша охорона.

— Це все? — спитала Оксана з явним наміром тарахнути дверима перед носом у татуся.

— Так. Будь обережна.

Він хотів її обійняти, пригорнути. Сказати як сильно любить, як шкодує про те, що колись зробив. Хотів пояснити, чому. Але Сергій не міг цього зробити, бо між ним і його донькою вже були замкнені двері. А ключів він не мав.

8

Одразу після повернення президент призначив термінову нараду стратегічної групи. О, ні вона не була офіційною. І взагалі ця група не мала ніякого формального статусу. А проте саме в цьому тісному колі з восьми осіб приймалися найважливіші рішення в державі.

Найголовніші особи країни сиділи колом у антикварних кріслах, виготовлених для царської родини ще два століття тому. Не тому, що це було престижно (все одно ніхто не знав про ці зустрічі), а лише тому що вони — неймовірно зручні.

Праворуч від президента сидів Артем Віталійович — його права рука. Той, хто був безпосереднім виконавцем більшості прийнятих в цій кімнаті рішень. Також за сумісництвом — голова уряду. А ще його давній друг.

Далі по колу — голова служби безпеки, генпрокурор, міністр фінансів, міністр внутрішніх справ, міністр закордонних справ і Коля — по ліву руку від глави держави.

— Дякую, що зібралися в таку пізню годину. Але справа справді термінова.

Сергій уже добу не спав. Виглядав паскудно, не зважаючи на душ і чистий одяг.

— Я збираюся подати у відставку за станом здоров’я. Публічна заява буде завтра. Виконувати свої обов’язки припиняю негайно, після цієї розмови. До виборів… як там у нас по конституції?

— Спікер буде, — сказав товстун, який керував шпигунами й розвідкою.

Решта сиділи так, наче просто відпочивали. Якщо когось і здивували слова президента, то ніхто цього не показував. Тільки Коля, найнедосвідченіший політик із присутніх, по дурному вирячився на нього.

— Точно. Це ж Андрій Васильович, здається? Ну тоді у вас усе під контролем, — сказав Сергій.

Якийсь час усі мовчали. Зрозумівши, що ніхто не збирається нічого коментувати, президент сказав:

— Це все, що я мусив вам повідомити. Ще раз дякую.

Повільно, без поспіху, члени стратегічної групи розійшлися. У кріслі залишився лише лисий і ясноокий Артем Віталійович. Ну звісно ж.

Вони дочекалися, доки залишаться удвох. Коли широкі двері до зали зачинилися, прем’єр-міністр повернув обличчя до Сергія, пильно вдивляючись в очі.

— Сєрік. Ти шо поїхав?

Президент засміявся. Вперше за довгий час. Тільки близькі друзі можуть простими словами висловити все, що вони думають про твої рішення.

Артем залишався незворушним і суворим. Новини йому явно не сподобалися.

— Я розумію твоє занепокоєння, Тьомо, але я вже все вирішив.

— Слухай. Не знаю, що там у тебе відбувається, але це вже занадто. Хочеш дивитися записи камер цілу ніч — дивись. Хочеш зірватися до малої серед робочого дня — вперед. Але це! — він похитав головою, — Це вже ні в які рамки, друже.

Сергій не збирався відповідати.

— Бляха, ми йшли до цього майже тридцять років! Та яких там тридцять років? Усе наше сране життя! І зараз, коли ми так близько до мети, коли, можна сказати, увесь світ під нами, ти йдеш у відставку?! За станом здоров’я?! Та ти якби осліп, оглух і онімів, то все одно би правив краще за будь-кого в цій блядській країні!

Артем устав. І підійшов до вікна.

— Ти не можеш зараз піти, — сказав він, дивлячись на місяць. — Ти знаєш, що ми вже майже півроку як готові почати. Все, що треба, — твоє слово. Якщо ти підеш, то все накриється мідним тазом. В найкращому випадку, проект просто закриється. А в найгіршому прийде якийсь дебіл і знищить півсвіту. Або ще гірше — продасть усе якимсь арабам.

— Ти сам добре впораєшся. Якщо все готово — починай. Іншого шансу в тебе не буде.

— Ти хотів сказати «в нас» не буде. Це НАШ план. Не мій, не твій, а НАШ. Нас залишилося лише двоє, але це нічого не змінює.

— Тьома... Я мушу. В мене є на це серйозні причини. Але якщо спробую пояснити, то ти вирішиш, що я дійсно поїхав.

Міністр мовчав.

— Я… Я втомився від корони. Розумієш? По-справжньому втомився.

Чоловік повернувся до Сергія. Це був не Артем — його друг і партнер. Це був незнайомець із гачкуватим носом, який навідувався до нього позаминулої ночі. Він сказав:

— Що за король носить кленову корону?

Цього разу президент не кричав. Цього разу він злякався настільки, що відразу побіг. Кинувся до дверей, витрачаючи останні сили свого виснаженого тіла на втечу.

Він пробіг повз охоронців, котрі навіть не ворухнулися, аби його зупинити. Вибіг із будівлі та влетів у «Ровер».

— Уже, Сергію Володимирович? — спитав водій.

Адреналін від бігу й страху дозволив Сергію не втратити глузд. Захеканий, він сказав:

— Пам’ятаєш ту маленьку дачу біля озера?

Водій по-змовницьки посміхнувся. О так, він пам’ятав. Це були чи не найкращі чотири дні його простого життя. Ну гаразд, може, не найкращі, але точно найрозпусніші.

— Звісно. Перед тим іще кудись їдемо? — він щосили намагався приховати надію в голосі.

— Ні. Зразу туди. І подзвони Василю, хай надішле туди загін, — Сергій же ховав страх.

— Гаразд.

Рух нічним містом заколисував. Президент не дозволяв собі спати, гучно увімкнув радіо, ляскав себе по обличчю, щипав. Але всі його зусилля були марні. Організм вимагав сну — голова опускалася, м’язи німіли, повіки стали важкими як гантелі. Сергій боровся з усіх сил. І програв.

9

Він дерся на високу гору. Підйом був крутий і кам’янистий. Невеликі деревця обабіч стежки були чорними як вугілля. Без листя.

Ноги були важкими, він був виснажений. Руки були роздерті і в крові, тому що лізти доводилося на всіх чотирьох. Сергій поспішав. Він не знав, чи женеться хтось за ним, чи ні. Та це вже не мало значення. Він поспішав, бо відчував, що вже запізно, але не хотів у це вірити.

Нарешті він побачив на обрії вершину. Там хтось лежав. Сергій додав ходу.

Небо було чорне, але ще був день. В повітрі відчувався сморід паленого дерева і м’яса. Він почув каркання птахів. Але тепер не боявся його. Уже не міг боятися. Коли Сергій обернувся, переводячи подих, то побачив, що за ним іде чоловік у чорному пальто. Він упізнав його і вкотре усвідомив усю свою безпомічність. Але мусив підійматися далі. Мусив дійти до вершини, хай що б на нього там не чекало.

Лишилося всього кількадесят кроків. Сергій зупинився. Те, що він побачив, змусило знову відчути безвихідь.

— Ні! — закричав він, — Ні! — з очей бризнули сльози.

Він побіг настільки швидко, наскільки дозволяло понівечене й виснажене тіло.

На вершині лежала Оксана — його донька. Вона була мертва. В її голові була дірка, наче хтось намагався видобути звідти мозок, але не мав потрібних інструментів. І, схоже, йому це вдалося. Її очі були широко розплющені в здивуванні, але порожні.

Сергій упав на коліна й пригорнув її до себе. Йому було дуже шкода.

— Привіт, Сергію, — почувся голос чоловіка-птаха.

Він не відповів.

— Поглянь навколо. Поглянь, що ти зробив.

— Ні! Ти забрав у мене все! Я не робитиму нічого! Я не дивитимусь! — кричав Сергій крізь сльози.

— Але ти вже зробив свій вибір. Дивись! — голос чоловіка-птаха був владний і могутній. Його неможливо було не слухатися.

Якась сила оволоділа ним. Вона примушувала рухатися. Дивитися. Сергій опирався, але знав, що все марно. Раптом ясна думка відвідала його. Так, йому нема чого втрачати. Це вихід!

Він опустив голову й засунув пальці собі в очі. Пекельний біль пронизав його, але він не зупинявся. Цей біль був нічим, порівняно з тим, через що він уже пройшов. А за ним мав бути спокій.

Сергій кинув свої закривавлені очі до ніг чоловіка в чорному. З його очниць текла кров. Він нічого не бачив. Зовсім нічого.

Чоловік-птах розсміявся. Не так як раніше, а голосно, по-справжньому.

— Який же ти дурний, Сергію! — сказав він. — Нам уже не треба твої очі. Ми давно забрали все, що нам було потрібно.

Не припиняючи сміятися, він узяв до рук Сергієві очі й повернув їх зіницями вперед. А тоді повільно обернувся навколо.

— Дивися! Ось — твоя плата. Дивися!

Сергій бачив. Він бачив усе.

Гори мертвих тіл. Мільйони мертвих людей і пекельний вогонь.

10

— Приїхали, — сказав водій.

Сергій важко дихав. Схоже, цього разу обійшлося без крику. Хоч щось добре. «Господи, яке жахіття!.. Оксана!» Він дістав супутниковий телефон і набрав номер дочки. Після десяти гудків сигнал зник.

Наступних чотирнадцять годин президент провів на самоті. Він дивився телевізор, грав у комп’ютерні ігри, пив алкоголь і багато курив. А головне — щосили намагався не спати. Забув про свої обов’язки, про охорону, про країну — про все.

А ще він ніяк не міг повірити, що може бачити. Як же це жахливо — бачити.

Сергій проінструктував охоронців, щоби до нього нікого не пускали під жодним приводом, а Колі телефоном сказав повідомити ЗМІ, що тяжко захворів. В якомусь сенсі, так воно й було.

Він розвалився на дивані, тримаючи в роті сигару і намагався думати про те, що ж йому робити далі й як не втратити глузд, коли двері в кабінет відчинилися. Увійшов чоловік із гачкуватим носом.

— Якого чорта?! Я ж сказав нічого не пускати!

Чоловік глянув на охоронця, а той лише знизав плечима й замкнув двері. Залишив їх удвох.

Сергій зрозумів, що вже збожеволів. Він був замкнений у кімнаті разом із жахом останніх днів. Страх майже здобув владу знову. Але цього разу президент був готовий і тримав усе під контролем. Він встав.

— Привіт, Сергію, — сказав гість і широко всміхнувся.

— Що? Зараз ти скажеш, що настав час платити? Не знаю, що ти за лайно. Може, я вже здурів, і тоді все одно. А може, ти якийсь диявол, який намагається використати мене, тоді тим більше все одно, — він узяв до рук кришталеву попільничку, її краї були гострі й нагадували корону, а ще вона була тверда.

— Що ти таке кажеш? Що ти робиш? Заспокойся! Що з тобою?

Сергію здалося, що на якусь мить в незнайомця змінився голос. Він наче став трохи вищим. Але це вже не мало значення. Було ясно, що треба робити, щоби все так чи інакше скінчилося.

Замахнувся і щосили вдарив демона в голову. Пролунало глухе «геп» і чоловік-птах упав. Але треба було довести справу до кінця. Він присів і гупав попільничкою по черепу, доки з нього не витік мозок.

Нарешті, захеканий, президент сів на підлогу і кинув попільничку. Він почувався прекрасно. Вільно. Нарешті позбувся того жахіття, яке переслідувало його останнім часом. За мить вирішив роздивитися обличчя незнайомця.

Але перед ним лежав не чоловік із блідим обличчям і пташиним носом. Це була його донька. В її голові була діра, а очі збільшилися в невимовному зачудуванні.

Тільки тепер Сергій усе згадав. Спогади як феєрверк увірвалися до свідомості. Сльози котилися по обличчю. Він ненавидів себе всім серцем.

11

У МакДональдсі було людно. Майже не було вільних місць. Нічого дивного як на вечір п’ятниці, але все одно неприємно. Сергій узяв собі «біґ тейсті». Хоч він і коштував півсотні, а його дівчина називала це коров’ячим лайном, хлопцю бургер подобався.

Витративши кілька хвилин на блукання приміщенням, зрештою Сергій знайшов вільне місце в куточку біля якогось чоловіка.

— Біля вас можна? — запитав.

— Звісно.

Незнайомець був у чорному пальто, мав чорне волосся, бліде обличчя і гачкуватий ніс. Він читав якусь стару на вигляд книжку. Назви Сергій не роздивився.

Коли хлопець уже майже завершив поглинання коров’ячого лайна, чоловік запитав:

— Студент?

Досі Сергію рідко доводилося спілкуватися з незнайомцями. Часто ті, хто починав розмову, були щонайменше дивними. Або впарювали якусь фігню типу православних календариків. Цей дядько виглядав на адекватного, тож замість зробити вигляд, що він його не почув, Сергій ствердно кивнув.

— Що вивчаєш?

— Міжнародні відносини, — відповів хлопець, ковтнувши. — Мрію стати політиком, але навряд чи мені світить щось грандіозне, — він посміхався.

— Чому?

Парубок подивився на незнайомця так, ніби збирався розповідати п’ятирічному малюку, чому трава зелена.

— Ну… Мої батьки — прості вчителі. Ні грошей, ні зв’язків. А в нашій країні кудись пробитися без того чи іншого — то фантастика. Найбільше, що мені світить — це помічник якогось депутата міськради, або клерк у якійсь нікому не потрібній держструктурі. І то, це якщо буду розумітися добре на чомусь.

— А ти хотів би бути кимось більшим?

— О, так. Президентом, наприклад! — він зареготав, але незнайомець залишався незворушним, — Насправді, так. Я б хотів робити щось важливе. Щось велике. Увійти в історію! — Сергій присмоктався до коли.

Якийсь час незнайомець вивчав його обличчя. А тоді сказав дещо, що змінило його життя:

— А якби я сказав, що можу гарантувати тобі це?

Сергій уважно подивився в очі чоловіка. А тоді знову засміявся.

— Це типу угода з дияволом? — він не припиняв усміхатися, — Окей, давайте пограємо в цю гру. І що ж я маю віддати натомість? Душу?

— Не зовсім. Просто ти зробиш дещо, коли прийде час. Захочеш того, чи ні.

— Справді? І що ж це?

— Спочатку ти зненавидиш себе. Потім увесь світ. А потім знищиш його і себе разом із ним.

Хлопець сміявся.

— І все? Тоді я згоден! Чудова угода, як на мене, — він простягнув чоловікові руку.

Той широко всміхнувся. Це був лихий усміх і в якусь мить Сергій був готовий відсмикнути руку. Але стримався. Це ж лише гра, чи не так?

Незнайомець потис руку. Хлопець відчув холодний дотик. Ні, не просто холодний. Крижаний.

Наступної миті Сергій сидів за столиком сам. І зовсім не пам’ятав про те, що щойно тис комусь руку.

12

Двері відчинилися. Артем Віталійович присвиснув.

— Бачу ви тут сімейні проблеми вирішували, — він став над дівчиною, торкнувся двома пальцями її шиї. — Ну, це треба буде прибрати.

Сергій його чув. Він сидів опустивши голову й мовчав.

— Хороша новина — ні в яку відставку ти не йдеш. Погана новина — ти керуватимеш країною в стані поки що неоголошеної війни з КНР. Делегацію пам’ятаєш? Вони збиралися закатрупити тебе й половину міністрів. Деталі потім. А зараз піднімай свою сраку. У нас багато роботи.