Чим є надія?

П’ятниця, 5 серпня 2016 г.
Переглядів: 441
Підписатися на комментарі по RSS

Сонце наближалося до краю горизонту, сповіщаючи про завершення ще одного спекотного літнього дня. Небо набувало різноманітних барв, іноді просто неймовірних відтінків, що коливалися від помаранчевого до бузкового. Усі ці барви віддзеркалювалися на поверхні моря, створюючи подобу мозаїки. Незабаром до цієї гамми кольорів приєднаються нові барви, поступово змінюючи одна одну, але не руйнуючи загальної картини. Цю красу важко не помітити, проте загальна тривога не давала людям насолоджуватися нею.

Роза бігла крізь ліс. Подібно до жителів міста, вона не помічали довколишньої краси. Проте не загальна тривога бентежила її. Вона переживала за власного брата, який вкотре втік. Їхній вимушений переїзд до Сенд Бей став справжній ударом для Олафа. Десятирічний хлопчик не хотів покидати своєї оселі, своїх друзів та батьків, а також маленьке цуценя Спаркі, котре він підібрав на березі річки, що протікала поруч. Не тільки для нього це було ударом. Роза також не хотіла втікати. Вона була готова боротися за те, що їй дороге. Готова була стати до зброї. Але батьки змусили їх поїхати.

Той день став для них доленосним. Це було 24 березня. Звичайнісінький день. Роза допомагала матері в саду, братик побіг з друзями до річки, захопивши із собою Спаркі, а батько поїхав до міста. Її сім’я жила у селищі Блексон, що біля невеличкого містечка Хейзел на планеті Небула. До великих міст було далеко, тому у разі якоїсь небезпеки рятівники не могли прибути вчасно. Причинами того були різні перешкоди, від раптових поривів вітру, які були звичними для цієї місцини, до мародерів, котрі перебралися сюди із зруйнованих довколишніх районів.

- А де Олаф? – запитала мати.

- Він побіг до річки. Джеремі подарували нову вудочку і хлопцям просто не терпиться її випробувати. 

- Он воно що. Сподіваюся, що він прийде до вечері.

- Та точно прийде. Він не пропустить твого картопляного салату, адже так його любить. І він дуже чекатиме на батька.

Мати просто усміхнулася їй у відповідь. Її щира посмішка заспокоювала Розу. Вона давала надію на краще, а надія була їй так потрібна. На її планеті йшла війна.

З того дня пройшло 3 місяці.

Вона повинна знайти Олафа. Перестрибнувши через повалене дерево, Роза пришвидшилась. В далині дівчина бачила призахідне сонце, а це означало, що скоро ліс закінчиться.

Роза вибігла на берег моря. Вона одразу зауважила силует людини, яка сиділа на пристані. Ця маленька фігурка ніхто інший як її брат. Він часто сюди втікав. Тут він міг побути на самоті, спостерігаючи за зорельотами, які то прибували, то вилітали із місцевого космопорту.

Вона рушила в бік пристані. Прохолодний вітерець розвіював її волосся, приносив солоний запах моря та свіжість морського бризу.

«Море справді заспокоює», - подумала дівчина.

Роза спинилася позаду хлопчика. Вона не наважувалася порушувати звуків хвиль, не бажала спотворювати цього спокою.

«А може я просто боюся їх порушити? Боюся повернути брата до цієї жорстокої реальності?»

- Чому ти мовчиш? - обернувся до неї Олаф. Його пронизливі сині очі жадали відповіді.

- Не хотіла тебе відволікати.

- Тоді навіщо ти прийшла?

Питання прозвучало занадто різко. У дівчини аж серце заболіло. Голос її брата був наповнений таким болем та журбою.

- Чому ти знову втік? - нарешті наважилася вона.

- Я не хочу бути тут. Я хочу назад. До Блексона…

- Ти ж знаєш, що це неможливо. Чому ти завжди бажаєш неможливого?

- Я бажаю не неможливого! - хлопчик заплакав. - Я хочу бути у рідній місцині, з рідними мені людьми! Джеймс та Ванда мені не рідня!

- А як же я?!

Хлопчик замовк. Він більше не кричав та не задав питань. Олаф просто дивився на свою сестру так, наче казав «Давай повернемося до батьків». Від цього погляду їй ставало боляче. Дуже боляче, адже вона так і не наважилася йому сказати, що немає ніякого Блексона, немає їхнього саду та дому. Нічого з цього немає. Там вирва, страшна чорна діра, яка поглине кожного, хто на неї гляне. І річки тієї немає, тепер там тече отрута, яка оросила землю. Проникла у саму її суть. Там нічого не ростиме. Ще дуже довго…

- Містер та місіс Хоуп дали нам притулок! Дали нам дім. Ти маєш бути вдячним їм за це.

Олаф мовчав. Він не хотів говорити, а тим паче слухати повчання від старшої сестри. Хлопчик обернувся у бік космопорту. Щойно відлетів останній на сьогодні зореліт.

- Послухай, Олафе, - продовжила дівчина. - Я знаю, що ти сумуєш за домом. Я знаю, що тобі не дуже затишно у цьому місті, але ти звикнеш. Знайдеш нових друзів. Ти знову будеш щасливим хлопчиком, знову будеш посміхатися та гасати по околицях. Просто тільки потерпи. Потерпи ще трішки. Все зміниться на краще…

    - Нічого не зміниться! – крикнув Олаф. – Ти постійно це повторюєш! Так, наче я нічого не розумію. Я знаю, що ворог вторгся на нашу планету, він прийшов, щоб відібрати наші домівки, щоб відібрати у нас усе! І ми програємо, наші сили не такі потужні! Будь ласка, не розмовляй зі мною так, наче я нічого в цьому не розумію. Я все розумію! Я просто не можу з цим змиритися! Я не вірю у краще!

Тепер вона плакала. Плакала через слова дитини, яка зневірилася, яка перестала вірити у перемогу добра… У неї було таке відчуття, що з цим заходом сонця зникне уся її надія.

- Ти помиляєшся, - ззаду почувся голос.

Діти обернулася. Голос належав Ванді Хоуп, жінці років сорока з добрими очима.

- Місіс Хоуп…, - ледь чутно промовила Роза.

Ванда підійшла до них та міцно обійняла. Так минула хвилина, а за нею ще одна. Діти не хотіли, щоб цей момент закінчувався. Момент безпеки та душевного спокою.

- Contra spem spero, - раптом сказала жінка.

- Що це означає? – запитав Олаф.

- Без надії сподіваюся. Так колись казали наші предки. Навіть, якщо ситуація була безнадійною, вони завжди сподівалися на краще.

Вона ще сильніше пригорнула їх до себе.

- Не переживайте діти. Все буде добре. Після ночі настане день, після дощу засяє веселка, після смутку прийде радість, а після війни – мир.

Так утрьох вони стояли до самого заходу, а тоді ніч огорнула місто.