Червоні чобітки

Неділя, 13 серпня 2017 г.
Переглядів: 140
Підписатися на комментарі по RSS
Автор: Анастасія Гетманська.

Похмура погода з холодним вітром і монотонним дощем не заохочувала людей до прогулянок. Подвір’я між кількома дев’ятиповерхівками було порожнім. На тому сірому тлі виділялась яскрава плямка – дівчинка в дощовику і в червоних чобітках намагалась розважитись на гойдалці наперекір погоді. Чобітки були новими, і Оленка з гордістю розглядала їх, продовжуючи гойдатись. Вдосталь намилувавшись обновою, дівчинка вже було подумала здатися і піти додому, як раптом помітила, що вона вже не одна на подвір’ї. На лавці біля гойдалки сиділа жінка. Щось у ній було дивне. Жінка не мала жодного захисту від дощу: ні парасолі, ні капюшону. При цьому волосся і одяг незнайомки лишались сухими.

– Чому ви не змокли? – не втрималась від запитання Оленка.

Жінка наче не здивувалась цікавій дівчинці.

– Мені нема потреби мокнути, – м’яко усміхаючись відповіла жінка. – Але твоя правда – негоже отак сидіти під дощем.

Жінка миттєво розкрила широку парасолю. “І де вона її ховала?” – подумала спантеличена Оленка. Після цього фокусу дитина уважніше оглянула незнайомку. Жінка виглядала трохи старшою за Оленчину маму. Одяг був також схожий на мамине робоче вбрання: сірий строгий костюм, дарма що сьогодні субота. Поряд лежала чорна сумочка, яка за розмірами скоріше нагадувала наплічник.

– Ви певно у відрядженні, – вирішила похизуватися своїми аналітичними здібностями Оленка.

– Кмітлива дівчинка, – цього разу жінка на вигляд трохи здивувалась. Декілька секунд вона задумливо, наче оцінюючи, дивилась на Оленку, а потім сумно додала: “Маю важливе завдання, та не можу з ним впоратись”.

Оленка, підбадьорена тим, що її назвали кмітливою, вирішила не зупинятись на досягнутому і спробувати ще одну здогадку.

– Чому не можете? Вам хтось заважає?

– Я собі заважаю. Не можу обрати з двох рівноцінних для мене речей.

– То це просто, – зраділа дитина від того, що так швидко придумала, як допомогти. – Киньте монетку. Так завжди роблять, коли не знають, що обрати.

– Я не можу кинути монетку, – ще сумніше відповіла жінка. – Для мене нема фізичних несподіванок: кидаючи монетку, я знаю, як вона впаде.

Оленка не зовсім зрозуміла, що мала на увазі жінка. Дорослі люблять плутано говорити і мати на увазі щось зовсім інше, але ясно було одне – її порада не зарадить.

– Але ти можеш бути моєю монеткою, – задумливо додала жінка і потягнулась до своєї сумки. На подив дівчинки звідти з’явились два невеличкі вазони. – Це дуже рідкісні рослини. Вони ростуть, і скоро їх треба буде пересадити в спеціальні більші горщики. На жаль, я маю лише один. Другого такого горщика нема і не буде. Тому треба обирати. Якщо я не оберу зараз, обидві рослини загинуть. Поглянь на них і обери ту, якій пощастить.

Дитина нахилилась, щоб краще розгледіти вазони, які зараз вмостилися на колінах жінки і не підозрювали, яке лихо чекає на одного з них. На відміну від багатьох дітей з подвір’я Оленка не їздила літом на дачу чи до села. Але навіть такій міській дитині було зрозуміло, що рослини зовсім різні. Перша виглядала як маленьке дерево з багатьма гілочками, на яких росли зовсім малесенькі листочки. Здавалось, що кожен листок має свою неповторну форму. Друга рослина нагадувала скоріше мініатюрний кущ. Спільним було те, що листя на цьому кущі було так само різноманітне. А ще обидві рослини наче притягували погляд. Наче не було нічого цікавішого на світі, ніж дивитись на них.

– Що ви зробите з тією рослиною, якій не пощастить? – дівчинка здогадувалась, яка буде відповідь, але не могла не спитати.

– Вона ще трохи ростиме, але зовсім скоро зів’яне, – без сентиментів відповіла жінка.

Оленка замислилась: “Вони, певно, дуже цінні. І такі гарні. Чому вона мусить обирати? І що то за горщик, якого ніде нема. Може, ця дивна тітонька вирішила пожартувати? Але чому тоді вона така сумна?”

Жінка з цікавістю дивилась на дитину, але не квапила. Оленка почала похапцем згадувати усе, що мама коли-небудь робила з рослинами. Минулого літа вони з мамою висаджували на підвіконні цибулю. Тоді п’ять чи шість цибулинок помістили разом до спільного пластикового контейнера з водою. Але Оленка не пам’ятала, де згодом поділися ті цибулинки.

– Посадіть їх у той новий горщик разом! – навряд жінка не розглядала такої можливості, але більше ідей все одно не було.

– А ти не проста монетка, еге ж? – трохи розвеселилась жінка. – Так, я можу пересадити їх в один горщик, але я не можу прорахувати, передбачити результат.

Поглянувши, на насуплену дитину, яка вочевидь не розуміла, про що йде мова, жінка додала: "Якщо я висаджу їх разом, їм або вдасться співіснувати, або обидві рослини загинуть. Шанси однакові. То як нам бути, Монетко? "

– Хай у всіх будуть однакові шанси, – вхопилась за гарне тлумачення свого вибору Оленка. Зрештою, то лише рослини, а вона допоможе жіночці впоратись із завданням.

– Нехай буде так! Дякую, дитино. Добре, що я побачила твої червоні чобітки здалеку.

Жінка обережно сховала до сумки незвичайні рослини і квапливо пішла з подвір’я. А Оленка лишилась стояти, як зачарована, лише зараз починаючи усвідомлювати, наскільки дивною видалася розмова. І як вона так захопилась завданням, що навіть не спитала ім’я незнайомки.

Цього вечора Оленка швидко заснула, але ненадовго. Посеред ночі дівчинку збудив землетрус. Ліжко хиталась як тоді у потязі, коли вони їздили на море. Майже одразу до кімнати забігли батьки, допомогли Оленці одягнутися і усі разом вибігли на вулицю, де вже метушилось чимало людей. Аж раптом все стихло. Але люди, які вже встигли розібратися, що відбувається за допомогою мобільних і Інтернету, не поспішали вертатись у домівки. Усі дивились у небо і схвильовано перемовлялись.

– Тато, що сталося? Мені страшно.

– Не бійся, Оленко. Все гаразд, – невпевнено відповів батько, продовжуючи споглядати на небо. – Зорі змінилися. Їх стало більше, набагато більше.

Осторонь від юрби стояла Оленчина вчорашня знайома, міркуючи, чи пощастило цьому світові з монеткою.

Автор: Анастасія Гетманська.