Чаклунське дитя

Четвер, 10 серпня 2017 г.
Переглядів: 52
Підписатися на комментарі по RSS

- Темної-темної ночі приходить чаклунське дитя! Його очі світяться в темряві, вони палають червоним пекельним вогнем. На його руках шість пальців, а замість ніг – ратиці. Коли чаклунське дитя розкриває свого рота, звідти лине зміїне сичання і крики душ грішників, що мучаться в пеклі. Але звичайна людина того не чує. Вона чує солодку пісню і од тієї пісні стає одержимою. Будь хто з нас може потрапити під дію чарів, і тоді почне робити страшне: пити кров власних дітей, вбивати або…

Раптово розчахнулися двері, і оповідач зіщулився за шинквасом, наляканий власною розповіддю.

- І про що ти тут, Мироне, розводишся? Знову баньки залив і язиком плескаєш! Як не сором бабівські забобони переказувати?

- Які ж то забобони! – завів знову Мирон. – А чи чули ви, що у Старосіллі чаклунка померла, га? А що від неї мале байстрюченя залишилось, чули, га? А що, скажіть мені, у нас роблять з сиротами? Привозять до нашого сиротинця, от що! Тепер будь-якої миті чаклунське дитя прийде по тебе! - Чолов’яга тицьнув пальцем у відвідувачів корчми. - Агов! Пішли вражину бити! – закричав Мирон, підскочив зі стільця, і впав, бо ноги бідаку вже не тримали.

- Забери його звідси, хай проспиться, - тихо мовив староста до корчмаря, а тоді попрямував до Гнатової вдови, застерегти про Миронові брехні.

Десять років, як стала вона вдовою, а дев’ять – господинею сиротинця. Хто з дітлашні першим прибився до двору Гнатової вдови, озвався до її рідного сина, грався з ним цілий день, а надвечір признався, що ні дому, ні сім’ї в нього немає, Ганна вже не пам’ятала. Пам’ятала, як тужила того вечора, як сумувала та лила сльози і за Гнатом, і за собою, і за всіма дітьми, що залишилися самі під чистим небом без кусня хліба. Як наступного дня пройшлася по місту і забрала з собою найменших із тих, що просили милостиню на базарі та біля церкви. Бо старші вже опанували «науку», і стали хто злодюжкою, а хто – крадієм. І відтоді всі сироти, що не мали рідні та були надто малими, щоб вчитися в майстра, потрапляли до Ганни.

 

На другий день усе містечко жило новими плітками. Про чаклунське дитя патякали геть усі чисто, від малих дітей, які гралися на вулицях, до стариганів, що плямкали беззубими ротами одвічне «от пам’ятаю у рік великої повені…» І якось так сталося, що по обіді чи не пів міста зійшлося до Гнатової вдови.

Дітлахи щойно посходились до хати хто з городу, хто – від худоби, хто – з майстерні. Змили бруд та пішли обідати. Великий стіл стояв у дворі, за ним зазвичай сиділи з десяток дітей шести-десяти років та сама Ганна, ще восьмеро – від двох до шести – за меншим столом.

- Доброго здоров’я, - стримано привіталася Гнатова вдова. – Що привело вас до мене, добрі люди? Бажаєте допомогти сиротам або перевірити, чи, бува, я над ними не збиткуюся?

Ганна недобро посміхнулася. Гарно пам’ятала жінка, як найбільш уїдливі пліткарі назирці ходили за дітьми, розпитуючи, як їм живеться. Довго ходили, поки найстарші не почали брати на глузи, солоденько, але в’їдливо коментуючи кожен свій рух:

- А оце, тітонько, я даю свиням. Щоб вони гарно їли. Тоді в нас, тітонько, зимою будуть ковбаска й сальце. А тут, дядьку, яма, куди ми скидаємо все, що у свиней та корів вичищаємо. То буде купа гною, який ми весною розкидаємо на городі, щоб краще родило. От гляньте, яка гарна гнояка!

Тоді городянам як відрізало, але тепер вони зібралися знов.

Кілька рук випхали наперед ще тверезого Мирона, і він, ошелешено роззираючись, вигукнув:

- Віддій нам чаклунське дитя!

- Кого ж ви так називаєте, добродію?

- Чаклунського байстрюка, що привезли до тебе! Віддай нам його, і можете спокійно жити далі!

- А яке ж воно, чаклунське дитя?

- Його очі палають червоним пекельним вогнем. На руках по шість пальців, а замість ніг – ратиці!

Дітлашня, як за командою, випростала ноги з під столів, і всі побачили лише босі дитячі ступні різного ступеню замурзаності.

- Ти бачиш ратиці, Мироне? – знову тихо спитала Ганна.

- Ба! Воно відводить нам очі! Люди добрі, дивіться, диявольське сім’я відводить нам очі! Хапайте їх, людоньки! Хапайте усіх!

Юрба сколихнулася, обросла сотнями рук, виставила люті та злякані лиця, банькаті очі. Злі голоси задзижчали, немов розлючені шершні. І хтось із найменших злякано схлипнув. А дитячі рюмси, то так річ, що поширюється чи не швидше пліток, чіпляється, мов отой рак, і не пуска, поки сльозами не вийде весь той тягар, що несеш у душі. За першим тоненько хлипнуло друге, а потім заплакали майже всі діти, навіть «дорослі», яким чи не завтра йти у науку, терли очі рукавами.

Юрма зупинилась, як хвиля, розкотилася, розбіглась, і ось десятки зо два людей залишилися біля дому Гнатової вдови, розгублено глипаючи на дітей.

- Ой, лишенько, - сплеснула руками товстенька жіночка, - та що ж ви так плачете, дітоньки, аж серце крається! Ой, людоньки, та що ж ми, як звірі дикі, на діток накинулися! Ой, Ганно прости нас, ой, прости!

Вона схлипнула і, вхопивши за лікоть такого самого тугенького чоловіка, проказала:

- Поглянь, які очі! Такий на Івася схожий…

- Ганно, - замимрив чоловік, - ми можемо взяти отого хлопчину до себе?

А жінка вже пригортала до себе одного з сиріт.

- Це Михась. Йому часто сняться жахіття, він плаче вночі. І любить різьбити з дерева…

- Ой, Ганно, такий малий, і вже сняться жахіття! Михасику, підеш до нас жити?

- Піду, - прохлипав малий, пригортаючись до пухкенької жіночки, яка пахла хлібом і сіном, як його мама.

- Ганно, а можна я заберу дівчинку?..

- Ганно, можна…

За півгодини за величезним обіднім столом залишився тільки син Ганни.

- От бачиш, сину, я казала, що все буде добре. Мені колись бабця розповідала… Чаклунське дитя приходить до нас з усім світом у серці. Коли воно стає сиротою, сиротіє весь світ. І коли воно раптом заплаче, то в людини від горя крається серце. Лихі люди не можуть лиходіяти, а добрі зроблять усе, аби їм не боліло… Давай поки приберемо це у комору, - Ганна махнула на купу дитячих речей. Скоро вони нам знову стануть у пригоді, бо сиріт у світі, на жаль, не поменшало.