Бог Великого Грому

П’ятниця, 19 лютого 2016 г.
Переглядів: 491
Підписатися на комментарі по RSS

1.

Бомба торкавсь волосся Люсі, погладжуючи довгі пасма, які хвилями спадали до плечей. М’які на дотик, заспокоювали його щоразу, коли Люсі клала на його коліна голову і дозволяла бавитись зачіскою.

– Знаєш, Люсі, воно сьогодні м’якіше, – Бомба говорив тихо, що вона ледь чула його.

Але Люсі мовчала. У них завжди тихо, коли вона повертається стомленою. Зі Старим було не так. Він ввалювався до кімнати і вмикав старий приймач на повну гучність – і хоч як рипіли динаміки, але гриміла музика. Дуже голосна музика.

А зараз тихо, так тихо, що Бомбі знову стало самотньо, хоч і вчувався хлопцеві спокійний подих жінки на його колінах, його охопила паніка – і не в силах спинити боязке тремтіння, Бомба потягнувсь долонею до Люсиних грудей, намацавши одну з них, відчувши її придавлене дихання, він посміхнувсь.

З-під м’якості у його долонях пробивалось серце – все в нормі…

 

– Малеча, коли я відучу тебе срати, де їси – ти станеш людиною! – повторював Старий, підбираючи за Бомбою коліщатка розбитих годинників, його іграшки. – У мене такий бедлам у халупі за двадцять років уперше!

Старий завжди кричав, з першого дня, як малого занесло на звалище. Старий жив на звалищі, охороняв його, щоранку обходячи зі старою гвинтівкою кругом нього під огорожею, що поросла високою травою, будячинням, лопухом. Врешті і знайшов Бомбу, який ховавсь за великим лопуховим листом.

– Сидить, трусить ним, ніби струмом тьопнуло, а очі сльозяться, як у кота шолудивого, закислі… фу, аж згадати бридко! – часто розказував Старий Бомбі, відправляючи залишок з пляшки до горла.

Старий забрав до себе малого. Настелив у кутку розідраного матраца, кинув стару діряву ковдру:

– Спатимеш тут, як не гидитимеш, – ляпнув. – Ти ж не гидитимеш? – і дивився на Бомбу, який, все ще розтираючи брудні сльози по щоках, ствердно кивав.

 Малий був опецькуватий, з круглим обличчям і волоссям, рідким, але жорстким, як мідний дріт, тому голова його схожа була на стару затерту щітку; мав би бути Їжаком або Дикобразом, а став Бомбою, бо зваливсь, як сніг на голову, «гепнувсь громом на вранішній зорі».

А малому й байдуже: Бомба – то й Бомба.

Лишився. Кашляв, звикаючи до цигаркового диму і перегару; звикав до запаху бродіння та нічних схлипів з діжки у протилежному кутку халупи; до реготу, крізь сон, старого, що будив Бомбу щоночі, але радів, що не один, як раніше. Самотність лякала. А що було раніше? Спогади втонули у бразі тої діжки, що з неї тепер дістанеш? Діжка зойкала голосними газами, замкненими наглухо кришкою. Сім печатей над брагою, стільки ж над спогадами: «Чи мав маму? Чи мав тата?»

– Мав, – Старий впевнений, – часи ж бо, коли малечу приносили лелеки, минули!

Мабуть, але не пам’ятав – та й згадувати не хотів… Не було чого. Все закрито більмом болю, який не вгавав у снах, приходячи під ранок яскравими картинками; збуджували уяву розмитими спогадами: білі монстри шурхотіли кімнатою, перемовлялись, булькаючи звуками, вводили залізні голки під шкіру (від них досі синюшні цятки на зап’ястках)  і сміялись, ховаючи обличчя за масками – сміх той, схожий на регіт Старого, лякав його і Бомба мочив у постіль.

За мокру постіль – покарання. Лозиною з відра коло дверей, що було за парашу і спекотного літа травило в ніч, приваблюючи комашню. Прилітало малому Бомбі з пів десятка разів – і наляканий наступної ночі він не спав, розглядаючи у одиноку скляну фіранку зорі; чи слухав, як б’є по металобрухту дощ, важкими громами обриваючись з похмурого неба, але найчастіше чекав, поки втомиться радіо на маленькому ящичку, який прибито до стінки над ліжком Старого; коли замовкали радіопередачі, кімнату заповнював білий шум порожнього ефіру, а Бомба, втупившись у вирвану ним із журналу, який знайшовся у купі зваленого сміття, сторінку з фотографією вітрильника, що виривавсь на гребінь величезної хвилі, зачіпав щоглою важкі набубнявілі хмари – малюк слухав море.

Інколи, перехиливши кілька склянок, Старий брав Бомбу з собою на обхід. Часто, обійшовши звалище, вони удвох, всівшись на високому пагорку, розглядали велике місто, що лежало внизу, розкинувшись до горизонту. Ранком визирало шпилями хмарочосів з-під холодної завіси туману, шуміло гулом промзони поблизу, гуділо клаксонами таксі. Малюк, коли спадав туман, бачив, як павутиною вулиць, виблискуючи у ранковому сонці снували мурахами автомобілі, трамваї, автобуси. Звідси не видно було людей, але це і на краще, як казав Старий:

– Менше бачать, міцніше сплять!

Ввечері картина зникала. Наповзали сутінки – і місто горіло мільйонами кольорових вогнів, аж поки на його плечі не лягала пелена ночі; і, збираючись, здавалось, до сну, мало б затихати, але ж ні! Місто розгоралось яскравіше, крізь легкі гуки робочих цехів, що зачинялись, припиняючи роботу, долинали відгуки клубів, нічних наливайок, п’яних дебошів; небо, уже темне, розрізали промені прожекторів – новий виток життя, спущеного на гальмах… Спалах міста причаровував: зливаючись, кольори утворювали важку масну пляму, яка переливами струменіла до невидимого уже горизонту, впираючись своїм краєм у склепіння стомленого неба, затуляючи собою мерехтливе світло зірок.

– Дивись, малеча, дивись,  – у Старого на губах дотлівала самокрутка, коли він говорив, з неї струшувались жаринки і падали на поділ старого пальта, – Содом розправляє плечі! Пнуться вверх, набиваючи кишені шелестом папірців, скуповують увесь супермаркет, аби тільки, зустрічаючи гостей у власних квартирах, тикати носом у весь той непотріб, про який щогодинно торочать плакати на зупинках. Закривають очі на лайно, по якому ідуть за іншим лайном, яке побачили в рекламі. «ЛАЙНО ПО АКЦІЇ» – вивіски, журнали, телепередачі… Люди…

Малюк дивився на його сиве довге волосся, з-за якого поглядали на нього бездонні очі, слухав, розкривши рота. «Колись же я все це розумітиму!»

– …безголові… – продовжував Старий, відкорковуючи нову пляшку. – Ладні йти по головам. Як казав  мені колись один, дуже поважний джентльмен: «Нічого особистого – тільки бізнес!» Він гадав, що від того мені стане легше, коли я підписав папірця і містер акуратно вклав його до теки, віриш, малий, я справді відчув, що лайно – не він, а я… Тьху, – він сплюнув з огидою і продовжив: – Один маленький бісовий підпис, з довіри про чесність клерку – і бізнес залишає тебе з папірцем біля параші. «Нічого особистого»… Ти, чоловіче, по закону вільний, тому можеш охороняти те гівно, що вже не приносить користі…

Народжені в гівні не можуть пахнути трояндами…Бомба – дитя того міста, але воно, не знати чому, відкинуло його з самого народження, підкинуло у лопухове листя біля огорожі смітника. Тепер чатувало на малого з покидьками, що, отримавши найменшу можливість, лишать довірливу людину всього, що та має. Таке яскраве, кольорове, з далеку всмоктувало поривом величності – глибока яма людських поневірянь, втрачених можливостей і гірких розтоптаних мрій.

Бомба не бачив огнів: перед очима, роззявивши вічно голодну пащу, нахабно сичав звір.

 

2.

Старий не терпів жінок у своїй халупі: «Якщо вестимеш себе, як баба, ночуватимеш під тим лопухом, де я тебе надибав, опецьку!»Люсі спала. Її груди надимались під його рукою, яка наливалась теплом жіночого тіла. Він налаштовував власне дихання у такт її, від цього вона ставала ще ближчою для нього. Від неї тягло лікарнею, запах якої не вивітривсь із хмурих спогадів.

Цей аромат ятрив сни, зміщував спогади, розтирав до однорідної маси минуле й сьогодення.

В долині завжди гуло місто, а поряд шуміло сіре море радіо ефіру. Там, внизу, люди шурхотіли життями, на свята, вихідні, будні – ставали рівними шеренгами, дивлячись один одному в потилиці, крокували. Серйозні, одинакові… Поки він розливав самогон по пляшкам для Старого, за стінами роки змінювали малюнки, але усе стиралося, спогади накладалися, втрачаючи ясність… Тут зверху рідко опускавсь туман.

Скільки ночей промайнуло перед зором. Довгих, без сну, але ж ціну за безсоння все ще не виправдано…Пам’ять грається, складаючи головоломки, але маленькі деталі розшифровують коди ребусів – мозаїка з минулого і теперішнього, із обірваних спогадів набирає істинної форми. Цього дня вийшло – і Бомба, мов дитина, ще ніжніше погладжуючи Люсине волосся, пропускаючи його крізь пальці, посміхався.

Добре, що Люсі придибала до його звалища, як тільки стих Великий Грім. Бомба чекав, що світло також прокинеться, але час ішов, а темрява не відступала. Майже все, що він мав: сивого Старого, світло, і, що найгірше – нічний шум радіоефіру, такий щемливий для Бомби відгук моря – Великий Грім забрав у нього.

Так багато літаків за один день. Вони накреслювали кола вихлопними димами на блідому небі. Вітіюваті малюнки захоплювали, приковували погляд; важкі лінії перехрещувались, клубились під важкі удари переходів на надзвукову швидкість металевих птахів.

Бомба на пагорку жував соломину і розглядав метушню у місті. Старий куняв у затінку ріденького кущика на диванному пуфі, вливши у себе пляшку самогону. А в місті метушились: на шаленій швидкості мчали автомобілі, нестерпно сигналячи; підвивали сигналізації, підганяючи тротуарами піших, які оговтіло розмахували руками, натикаючись у натовпі один на одного; десь стріляли, а вітер доносив до пагорка окремі зойки…

Місто, як той мурашник, що був знайшов Бомба біля пікапу, якого розібрали на запчастини декілька місяців тому, лишивши під палючим сонцем саму раму. Хлопчина натягував на палицю пластмасову пляшку, запалював її – коли вона, палаючи, розплавлялась і скапувала вогненними плювками донизу, він ціляв полум’яними краплями по доріжкам мурах, які снували перед мурашником. Бомба бачив, як рівні шеренги розбивались, тонули у вогні, змішувались; мурахи збивались в купи, розбігались, кидаючи на півдорозі до входу соломинки, листочки і інший дріб’язок, який волочили за собою – вони рятувались, та Бомбі було весело від самої метушні.

От і зараз, місто у метушні веселило його цими сигналізаціями пограбованих магазинів, поліцейськими сиренами, криками наляканих перехожих…

Великий Грім несподівано повалив хлопця на землю, хоч його, мабуть, більше здивувала тиша, яка огорнула місто перед ним. Сіре небо опустилось до самої землі; здалось, що можна торкнутись його густини, таким важким воно стало вмить; літаки, шкрябаючи сіру пелену, втратили голоси; лише здригнулась земля під малим, спочатку невідчутно, стомлено, далі – одгук новою хвилею двигонув з-під трави… Наляканий Бомба піднявсь на ноги, повернувшись обличчям до міста… Земля жадібно втягувала в себе хмарочоси, вдихала з пилюкою і сміттям, людьми, авто – все змішувалось важким мовчанням міста, придушувалось розгніваним тремтінням неба… і прийшов, виник з густого хаосу, Великий Грім, загула тривожна сирена, але чи могла вона вже щось змінити? В центрі міста падали хмарочоси, набравшись брудного пилу їх, у важке небо вдарила хвиля; випускаючи дух, видихнула земля, збиваючи з ніг; а вал пилу і вогню, упершись в сіре небесне склепіння, розливавсь насупленими хмарами довкола… Великий Грім, як  великий гриб, на місці великого міста…І забрав світло…

Бомба навпомацки кинувсь до Старого, обдираючи дрібним залізяччям коліна. Як службовий пес прикордонника, за запахом перегару. Припав лицем до старечих грудей, але ті на зустріч не відізвались хоча б легким ударом серця.

Великий Грім убив Старого…

 «Але подарував Люсі!»Так, одна мить змінює життя. Люсі шурхотіла землею, била лопатою, притоптуючи могилку – це Бомба чув. Вона важко відсапувалась, часто зупиняючись, коли закінчила, спитала:

– Прочитаєш молитву?

Він поглянув у бік, де, як гадав, стоїть Люсі, стенаючи плечима, але її рука лягла на хлопцеве плече з іншого боку:

– Ти не знаєш молитов. – зрозуміла вона. – І це правильно, мабуть. Нема Бога, нема проблем…Бомба змовчав. Обоє прислухались до вітру, який шепотом у траві порушував тишу. Люсі присіла біля Бомби і вітер, дмухнувши дужче з-за рогу сарайчика, кинув до хлоп’ячих долонь пасмо її волосся. М’яке…

– Старий казав, що Бог – уявний друг кожної людини. – Бомба, не випускаючи з долонь її волосся, намагався не червоніти. – Так, саме так. Єдиний із уявних друзів, з яким тебе знайомлять батьки, навіть якщо ти цього не хочеш. Бог, – хлопець, ворушачи губами, пригадував потрібні слова, – єдиний з уявних друзів, за дружбу з ним тебе не запроторять до божевільні.

– Що ще, Бомбо?

– Старий казав: «Бог любить усіх людей!» – і завжди голосно сміявся після цього. – хлопчина і сам усміхнувся, пригадуючи: – Ага, і живе на небі. До нього прилітають всі люди. коли вмирають, він їх слухає і судить...

– Що судить?

 «Хто його знає, що  той бог судить, сидячи на небі, коли життя починається і закінчується на землі?!» Бомба повільно стер посмішку з обличчя. Хлопець заплакав, тихо, без схлипу, скочувались по брудним щокам краплини сліз, зривались з підборіддя і падали додолу. Він все ще перебирав пальцями волосся Люсі, теребив його і плакав.

– Чому ти плачеш, Бомба? – жінка захвилювалась.

– Знаєш, Люсі, нема на небі нікого, тільки літаки і Великий Грім…

Інколи і дітям доводиться здаватись дорослими… Щоб осягнути неосяжне, щоб брати на себе відповідальність за… так часто, правда ж, Люсі?.. чужі вчинки.

Жінка залишилася з ним…

 

3.

Бомба чув, як Люсі довго била ножем по металевій кришці, а потім скреготом металу об метал різало йому слух. Вони їли консерви.  Чоловік не питав, звідки брались продукти. Чому вона піклувалась про нього?– Чому ти прийшла, Люсі?

– Бо ти був один, – вона не любила прямих запитань і відповідей, а Бомба не вмів по-іншому.

Думки, що таїлись в голові, вичікуючи особливої миті, виринали з тьми, руйнуючи той світ, у якому він жив. «Забагато запитань…» Події лягали каскадом, випорошуючи з глибини мозку осколочні спогади: «просто так – навіть дружина чоловіку не дає», хоч і не зрозуміло, що саме вона йому винна дати.

– Глянь, – Старий вказував пальцем на дівку в старому журналі, що купою лежали під його ліжком. Він інколи діставав якогось, розглядав довго, совав рукою під ковдрою, кректав, сопів, шепотів щось нерозбірливо – потім кидав під подушку і курив, повільно, вдихаючи на повні груди дим. Бомбі подобалось, коли Старий пускав кільця диму, що підіймались до самої стелі. Того дня Старий показав йому жінку без одягу і сказав: – Усі мріють про таких дружин, а отримують ляльок з мальованим обличчям і фарбованим волоссям, носяться з ними, одягають, годують, бавлять, а потім дивуються і вмирають, коли залишаються на самоті, бо вже не в силах купувати ляльок – ляльки ідуть по руках. Так, малюк, баби – то іграшки, погрався – віддай іншому, не чекаючи, поки вона сама захоче перейти в інші руки! Я не знаю гіршої забавки, ніж та, котрою доводиться грати вдвох. Ми – егоїсти, як не крути, тому завжди в іграх з ляльками хтось буде ображений!Бомба доїв – і Люсі забрала у нього тарілку:

– Люсі, у мене немає грошей… – тихо, скоріше самому собі.

– І що? – прилетіло у відповідь.

Але він мовчав…

 

Цей сон реальніше за спогади життя. Цей кольоровий жах втиснув тіло Бомби у старі подушки дивану, обмив холодним потом, закував мимовільним паралічем:

 

«Люди у білих халатах, ховаючи лиця за такими ж білосніжними масками, снували навколо ліжок. У простирадлах тонули діти, приєднані дротами до екранів, щосекунди сигналили датчики, висвічувались неперервні лінії; кожний рух висвічувавсь на табло.

Що лякало тебе, малий? Дроти, екрани?Люди… Безликі у марлевих пов'язках і целофанових фартухах – холодні.

…гудять двигуни, вусаті дядьки плюються гарячими промовами, прапори-прапори-прапори… – кадри на ТВ-панелях змінюються щосекунди з дзвінким клацанням – обсмалені танки направляють дула в хмарне небо… окопи… в бліндажі пораненому солдату перев’язують рану, що кровоточить йому на шинель… гори трупів скидають у рів, обливаючи гасом – і підпалюють… – один кадр повторюється з очевидною послідовністю: – старий вояка у білому піднімає у привітанні високо руку, а перед ним, крокуючи строєм віддають честь тисячі солдатів; позад нього колоситься у легких поривах вітру багряний стяг… запах крові… кров на руках…Судомно завиває сирена тривоги. У метушні целофанові фартухи збирають дітей…»

 

Бомба тремтів. Коли Люсі його обіймала, світ переставав мінитись; набираючи відомої, правильної, форми, заспокоював теплом її ніжності.

– Спокійно, малюк! – шепотіла на вухо Люсі.

Він все ще лишавсь дитиною… Вона не вимагала від нього твердих рішень

У Старого над ліжком стояло на поличці фото, воно, мабуть і досі там, на ньому мале кучеряве дівчисько бавиться безрукою лялькою, брудною, з обпаленим синтетичним волоссям, але ні бруд іграшки, ні бруд на сукенці дівчинки не могли затінити щирої посмішки, яка освітлювала миле личко.

Раз на рік на поличку  біля нього Старий приносив кексика, чорного шоколадного пирога зі встромленою у м’якуш свічечкою. Він запалював її під вечір. Від затертої часом картки по халупі розливалось дивне світло. Гра світла на фото причаровувала, Старий брав ту картку до рук рідко, але, довго розглядаючи, інколи плакав – пломінці вогню відбивались в сльозинах, і Бомба, не в силах стримати себе, виходив на подвір’я.

Діти рахують роки подіями: першими дзвониками, різдвяними ялинками, – Бомба мав кексики. Десять золотистих фантиків від святкових шоколадних десертів, які акуратно навішені на гвіздок біля одинокого вікна – у простих людей прості календарі.

Календарі щастя, календарі смутку, календарі для днів, коли можна плакати.

– Дорослі так рідко плачуть, – Люсі все ще гладила його по голові.

– Сльози – вияв слабкості…

– Але ж після того, як поплачеш, стає трішки легше…

– Показавши одного разу, що ти – слабкий, всі намагатимуться використати це у власних цілях. Слабкою людиною легше маніпулювати…

– Тому Старий завжди кричав… – Бомба вирвавсь з Люсиних рук. – Щоб ніхто не бачив його слабкості і не маніпулював ним… Тому не дозволяв плакати мені…

Щось тривожило йому душу, намагалось вирватись із сутінку пам’яті, але схопити цю думку і витягнути на поверхню ніяк не виходило.

Хлопець протягнув до Люсі руку:

– Зводи мене на пагорок.

– Нащо? – він вперше після смерті Старого забажав покинути хатинку – і це її збентежило.

Він все ще тягнув до неї руку:

– Помолимось Великому Грому…

 

4.

– Що ти бачиш, Люсі? – він дивився туди, де мало б бути знайоме йому місто.

Чомусь темрява сьогодні відступила. Ні, Бомба й далі залишився незрячим. Змінилось тло, яке після Великого Грому завжди було чорним, тепер підсвічувалось з середини матовим світлом. Полотно очистилось, здавалось що реальність останнього сну, додало фарб свідомості – і тепер на сніжному полотні, що звільнилось у його голові, хлопчина міг малювати ті образи, які виникали з його підсвідомості.

– Говори ж бо, Люсі!

І вона говорила… А в нього перед очима виростали руїни колись великого міста. Уламки хмарочосів завалили собою широкі проспекти, поховали під собою житлові райони, автомобілі, автобуси, жовті таксі… Було тихо, але всюдисущий вітер, розносив старі новини на клаптиках розірваних газет. Перед очима його дотлівали шкіряні дивани у квартирах розрізаних вибуховою хвилею. Парки з обвугленими каштанами чорніли між спальних районів. Уява малювала морок тиші, який витав над промисловими районами, що гуділи не так давно вигуками працівників та гуркотом важких верстатів.

Малюнок розроставсь перед ним, підпитуючись кожним Люсиним словом, змінювались окремі деталі, налазили одна на одну, але залишались однією купою, важкою масною купою добірного сміття…

Бомба нарешті зупинив її, торкнувшись жіночого плеча:

– Досить… Ходімо додому…

 

«Як він з тобою поведеться, жінко, згадавши усе? Його спогади вже прориваються назовні, змітаючи усе на своєму крутому шляху; вони завалюють його лавиною розуміння, яке от-от наповнить пусту чашу свідомості. Що ти з цим робитимеш?

Як знайдеш правильні відповіді, га, маленька Люсі?»Хлопець мовчав. Тепер Люсі боялась його.

У ньому, з самих глибин підсвідомості черпаючи силу, сопів вулкан. Картинки з минулого, теперішнього витали над головою, складались пазлами у сталу картину, сенсу, якої він ще не бачив. Припасовуючи пазли один до одного, намагався торкнутись суті, але вона ховалась у тому штормі почуттів, розбурханому спогадами. Вони народжувались з тьми минулого, вривались і пурхали зграями – заплутували… Але вулкан набиравсь сили і ось-ось розродиться істиною – Бомба кинув останні намагання втримати у берегах свідомості ураган інформації, віддавшись його волі…

Все разом стало на місця.

– Що мені робити з усім цим? – хлопець не дивився в її бік.

– Не знаю, Бомбо, ми не встигли закінчити експеримент до кінця…

– Не встигли… – він знову посміхався.

Вулкан вибухнув. На місце урагану емоцій і почуттів упав легкий бриз спокою, а разом з ним сили.

– Ви не встигли, бо вони вдарили першими…

Люсі кивнула.

–  Хто я, Люсі?

– Людина… – їй важко підбирати слова. – Нова, нова ланка еволюції нашого народу… нашої нації. Ми зібрали для проекту ДНК-коди вождів, зламали їх, щоб створити вас…

– Мутантів з викривленим світосприйняттям.

– Може, й так. – Люсі давно б хотіла виговоритись, але навряд чи він зміг її зрозуміти до цього дня. – Війна назрівала давно. Ми десятиліттями чекали її, нею пропахло повітря, – жінка тремтіла, але продовжувала далі: – тінь прийдешньої війни сновигала всюди: в газетах, з екранів ТВ, у розмовах на зупинках. Що я можу тобі сказати, Бомбо, ми боялись, тому самі ішли в армію, щоб відчути в собі силу.

– І ти?

– Так, я – офіцер особливого медсанбату. Ми наглядали за вами.

Стіна холоду із броньованого скла, яка виникла між ними на самому початку розмови, тремтіла під натиском його збудження. Голова горіла нестерпно, нерви на піку можливостей натягнулись струною. «Старий, як в воду дивився!» Бомба видавив з себе:

– Продовжуй.

– Нема чого продовжувати. – жінка трохи заспокоїлась і заговорила тихіше: – Коли я тебе загубила, мене затримали. Тижня допитів і холодного карцеру вистачило, щоб я погодилась з тим, що зрадила свою Батьківщину. Потім десять років таборів, про які не маю бажання розказувати.

– Ти втекла?

– Ні. Це неможливо. – Люсі стиснула губи, згадуючи. – Перед самою війною нас, в’язнів, мобілізували у штрафні батальйони, а от звідти вже – я дезертирувала!

Вона закінчила з такою гордістю за цей вчинок, що Бомба ненароком засміявсь, змусивши Люсі здригнутись.

– Чим я краще за тебе, Люсі? – голос ще тремтів, але нотки гніву зм’якшились.

– Тобі не шкодить радіація, твої клітини регенеруються дуже швидко… - як людина, яка мала б гордитися власною роботою, голос її був сильним, лише інколи Люсі затиналась, доторкуючись до бинтів, які гнилою грубою павутиною ховали під собою жіноче тіло. – Ти захищений від усіх існуючих вірусів, хвороб. Генетично виважений матеріал вищої проби, хоч і не закінчений… Але все-одно єдиний екземпляр, який вцілів…

Шляхи то сходяться, то розбігаються на перехрестях. Великий Грім поховав під уламками народження і смерть Бомби… По документах в зотлілих архівах нікого не існує. Старий світ тепер морщитиметься з часом, висихаючи під радіаційним вітром.

– Я питав і раніше, але не шукав відповідей… Тепер будь відвертою, Люсі: навіщо ти повернулась?

Жінка стиха зітхнула:

– Я, ховаючись від патрулів, добиралась міста. Не думай, не тебе шукала – минулих помилок не виправиш! – в ці останні дні Старого світу, до якого ми так звикли і не хотіли прийняти його кінця, просто тягло додому…

Бомбо, коли завила сирена, мені лишилось кілька метрів до дверей батькової квартири… Три-чотири бісових кроки, але я засумнівалась, чи зможе батько, ветеран кількох воєнних конфліктів, прийняти дочку-дезертира, – слова уже пробивались крізь плач. – Я майже дотяглась до дзвінка, але могутній поштовх… Вибух стався близько будинку, такий сильний, що дім тріснув розкраяний навпіл. Підлога піді мною проломилась, мене закинуло до підвалу.

Я вже тут зрозуміла, що це і врятувало мені життя: потужний вибух не зруйнував бетонного цоколю будинку, а балка, що тримала на собі перший поверх, тріснувши, прикрила мене від уламків стін, які осипались зверху…

Тихо загув вітер у електричних дротах над хатинкою. Жінка, ніби почувши щось у вітряному витті, на мить змовкла:

– Я забрела сюди випадково, не могла залишатись у місті… – Люсі охопила руками свої плечі. – До речі, ти – єдиний, хто вижив у цьому місті, Бомбо.

Вітер зашурхотів травою під самим вікном.

– Ми не програємо, Люсі… В мені з лишком крові вождів, щоб взяти на себе відповідальність. – Бомба піднявсь з ліжка. – Тим паче, що ти вже пройшла муштру, – його обличчя освітив червонястий відблиск призахідного сонця, який ввірвавсь крізь брудне скло фіранки.

Люсі посміхнулась у відповідь…

 

5.

Вони вийшли на пагорок, залишивши за спинами осілу зсутулену халупку, що так довго правила їм за дім. Там – до дерев’яної стінки іржавим гвіздком прибита картинка із хвилями, які до самого неба підіймають легкого кораблика; там – над ліжком, маленька дівчина світить з фото щирою посмішкою, бавлячи поламану ляльку; там залишилось усе, що вони мали.

Попереду, куди сягав погляд – руїна. Купа сміття, бетону, заліза, яка була колись містом; комусь здавалось багатим і щасливим, декому – брудним і несправедливим. За ним у пелені срібного вранішнього туману заховалось, принишкло, море… «Ти ж мені його покажеш, Люсі?»

Вона взяла його за руку, а він поцілував її волосся.

– У світі є ще кого рятувати, як гадаєш? – спитав він, підставляючи сонячному промінню лице.

– Є. – вона, усміхаючись, дивилась перед себе. – Вони вважатимуть тебе Богом.

Він зареготав:

– Богом Великого Грому…

 

Боги народжуються і вмирають, а життя з часом заліковує рани, як здавна ведеться – і на пожарищах виростають яскраві квіти!