Без надії сподіватися

Четвер, 4 серпня 2016 г.
Переглядів: 388
Підписатися на комментарі по RSS

Зейтцель рукавом чорно-жовтого мундиру витер чоло. Чистішим воно не стало, але принаймні піт вже не лився в очі. Інший офіцер, який вижив – лейтенант Картен, подивився через цегляну стіну у бік піщаних дюн.

- Кав забирай. Ще одну атаку ми не витримаємо, - його гостре неголене обличчя нервово сіпнулось. – Нас ніщо вже не врятує.

Зейтцель прикрив очі:

- Як, казав один філософ: без надії сподівайся. – промовив він і провів язиком по сухих губах, в роздумах:  чи не випити зараз оті пару ковтків води, що лишись у флязі.

Їх третій співбесідник сержант Туул, чиї сиві вуса і бакенбарди майже злилися з неголеною щетиною, відкрив портсигар і уважно подивився на останню самокрутку. Зітхнувши він закрив його.

- Цікаво, щоб філософ сказав, опинившись у нашій ситуації.

- Нічого, бо це ідіотська фраза і філософ цей ідіот! – скрикнув Картен і зіскочив на ноги. – На що сподіватись? Нас лишилось п’ятнадцятеро з двохсот! Ми два тижні чекаємо підмоги, боронячи цю нікому непотрібну діру! Фурріди нас виріжуть! Все! Досить!

І перш ніж хтось зміг його зупинити, Картен зіскочив з стіни і швидко попрямував по піску у бік дюн.

- Я здаюсь! Не вбивайте!

Зейтцель рвонув було за ним, але важка рука Туула спинила молодого лейтенанта. Усі ж солдати припали до стіни, спостерігаючи за тим, як здається командир.  А той вже майже підійнявся на дюни, аж раптом з-за гребня з’явився вершник. Здоровенний птах, на якому сидів замотаний у білі одежі фуррід, голосно заклекотав. Картен зупинився і підняв руки.

- Я здаюсь!

Фуррід змахнув рукою показуючи за гребінь дюни.

- Я б його зняв! – тихо промовив Туул, підіймаючи гвинтівку. Зейтцель не зрозумів кого саме, фурріда, чи Картена, але поклав руку на ствола, зупиняючи сержанта. Його зараз більше хвилювали солдати, що спостерігали за цією сценою. Дехто з них здається був готовий наслідувати Картену.

А лейтенант хитнув головою і пішов у вказаному напрямку. Фуррід деякий час дивився на залишки стіни, за якими ховались солдати, а потім так само зник за гребенем дюни. Тепер усі погляди зосередились на Зейтцелі.

- Е… Лейтенанте… - почав один з них, та його перервав нелюдський крик. Ніби прокляту душу тягнули в пекло.

Усі одразу ж кинулись до стіни, готуючи зброю. На самому гребені стояв вершник з високо піднятою рукою, у якій він щось тримав. Один рух - і роблячи криваву доріжку на піску, відрізана голова Картена докотилась майже до самої стіни. На мертвому обличчі назавжди застигла маска неймовірного жаху.

- Зараз, почнеться… - зітхнув Туул і вистрілив у вершника.

Птах закричав, змахнув коротенькими крилами і завалився назад. Натомість на гребені дюни з’явились кілька десятків вершників, які з жахливим виттям стрімко помчали до стіни.

- Вогонь! – віддав команду Зейтцель.

Застрекотали гвинтівки, викошуючи ворога. Та їх було лише чотирнадцять проти більш ніж  кількох сотень. Хвиля дикунів вдарила у стіну і вони одразу ж полізли угору. Кігтяста лапа вхопилася за цеглу поряд із лейтенантом. Той вистрілив останній патрон в когось із натовпу унизу і схопив палаш, що висів на поясі. Очі Зейтцеля зустрілись із поглядом жовтих розкосих очей фурріда, що блищала з білого бурнуса. Невагаючись офіцер полоснув по них шаблею. Зле шипіння і ворог упав вниз у юрму своїх побратимів.

- Ах, ти ж, курва піщана, - вилаявся Туул, коли спис ще одного фуррида розірвав йому рукав.

У той же момент він багнетом проштрикнув дикуна. Але не всім так щастило. Зейтцель побачив, як щонайменше троє солдат впало під ударами кривих шабель та списів.

- Вниз, в коло! – скомандував він.

Солдати послухались свого останнього офіцера і незабаром одинадцять людей у подертих скривавлених чорно-жовтих мундирах утворили невеличке коло, що наїжачилось багнетами. Гнилі дерев’яні ворота впали під тиском і в напівзруйновану фортецю увірвався завиваючий вир вершників у білих бурнусах на клекочучих і клацаючих дзьобами велетенських птахах. Та фурріди не атакували. Вони утворили ще більше коло, що рухалось навколо людей, здіймаючи куряву з піску. Кігтясті руки дикунів потрясали зброєю, жовті очі по-злому блищали, з десятків ротів, закритих білою тканиною, лунало шипіння, немов від велетенської зграї розлючених котів.

- І що б сказав ваш філософ? - прохрипів Туул, відкашлюючись від піску, який підняли лапами птахи.

- Та це останнє про що я зараз думаю, - вишкірився Зейтцель, міцно стискаючи палаш у одній руці і пустий револьвер в іншій.

З натовпу виїхав вершник в білому бурнусі, але з червоними вставками у тканині. Вказавши на купку людей він щось грізно просичав.

- Вкуси себе за хвіст, падло! – заричав Зейтцель і кинув револьвер у ворога.

Той відхилився і несподівано сповз з свого птаха та залишився лежати на піску біло-червоною купкою. Що сталось лейтенант так і не міг розгледіти за курявою, що підняли вершники, накручуючи кола. Але щось в їхніх криках змінилося. Вершники зламали рівни лави і збивались у купу.

- Що там в Кава робиться? – запитав Туул, відмахуючись від пилюки.

Зейтцель знизав плечима. Він і сам хотів би знати. Раптом темна фігура вискочила з прихованого курявою натовпу. Лейтенант приготувався до удару, але вчасно спинився. Це був кінь! Не верховий птах фуррідів, а звичайна конячка із сідлом. І лише тоді він почув постріли. Не вірячи своїм очам Зейтцель зрозумів, що навколо точиться бій і ворог тікав. Поодинокі вершники намагались через вибиті ворота вирватися назад в дюни, але їх наздоганяли. Солдати на конях у знайомих чорно-жовтих мундирах. Один з них  - рудоволосий вусань з нашивками капітана і скривавленою шаблею у руці, хвацько зупинив коня біля Зейтцеля та його людей.

- Лейтенант? Це всі?

Зейтцель зміг лише кивнути.

- Гм… Ви герої хлопці! Вибачайте, що так довго добирались. Довелось повоювати. Зараз ми відженемо їх у пустелю і ви отримаєте воду і медичну допомогу. Н-но…

Вершник відсалютував і помчав у бік бою. Зейтцель  встромив палаш у пісок і важко присів біля нього.

- Без надії сподіваюся, кажете? – Туул відкрив портсигар і витягнув останню цигарку, з насолодою запалив її, - таки розумний напевне той дядько, ваш філософ.