Аргх Галеріо

Середа, 10 серпня 2016 г.
Переглядів: 269
Підписатися на комментарі по RSS

У Крайній долині, вздовж річки Ойріс, розтягнувся останній табір єнгфілських біженців. Біда єнгфілців була у тому, що вони зовсім несхожі на людей. Низькі, вкриті фіолетовою лускою, вони викликали у всіх відразу. З ельфами і гномами люди якось змирились, але єнгфілці – сама назва звучить огидно для людського вуха, тому в містах їх називали енгами.

Табір біженців поступово перетворювався на містечко – дрібні фіолетові чоловічки завзято будували собі нове житло.

Між табором та Забутою дорогою здіймалась кам’яна вежа, в якій проживав капітан Курт, відповідальний за мир у долині. Разом з ним – двоє новобранців: Елрой та Нерм. Цілодобово ці троє слідкували за Забутою дорогою – єдиним сухопутним входом у долину.

- Ще дві групи біженців за сьогодні, - повідомив Нерм за обідом. – У кожній десь по двісті енгів.

- З такими темпами долині загрожує перенаселення, - зітхнув капітан. – Не зможуть вирощувати достатньо їжі, буде голод.

- Їм більше немає куди йти, - сказав Елрой, відкладаючи порожню тарілку вбік. – В Марлозі їх оголосили демонічними дітьми, в Лорнезі – нижчою расою, не вартою існування. На архіпелазі вони ще поки можуть жити, але тільки у «резерваціях для корінного населення». Маячня якась, куди скотився цей світ? Врешті-решт вони тут жили задовго до нас!

- Так, йти їм більше немає куди, - погодився Курт. – Але у цій долині все тримається на нашому ентузіазмі. Якщо раптом, скажемо, Марлозський цар вирішить що місцеве скупчення енгів – диявольські штучки і направить сюди своє «праведне воїнство», хто буде боронити цих бідолах? Ми втрьох?

- Я не знаю, - зізнався Елрой.

- Ви знаєте, як енги називають Крайню долину? – сказав раптом Нерм, роздивляючись дно порожнього келиха. – Аргх Галеріо. Їхньою мовою – Долина надії. Вони на нас сподіваються.

- Значить зробимо все, щоб це було виправдано, - відрізав Курт і встав. – Зараз моє чергування. Відпочиньте. Елрой чергуватиме вночі.

 

***

Першу половину ночі Елрой слідкував за дорогою, сидячи у вежі біля вікна. Але сидіти біля вікна всю ніч – заняття доволі нудне. Тому ближче до світанку він вирішив вийти прогулятись. З собою, звісно, взяв кинджал, револьвер та рушницю. Ходив десь півгодини, коли натрапив на групу озброєних людей у чорних мантіях. Їх було шестеро.

- Стійте, мандрівники, - сказав Елрой, цитуючи вітання з Кодексу. – Що веде вас у ці землі?

Люди розгублено переглянулись. Видно було, що всі шестеро – молоді. У кожного був револьвер. Той, що виглядав найстаршим, вирішив взяти ситуацію у свої руки – прицілився Елрою в голову і хрипло мовив:

- Геть з дороги, захисник пекельних виродків!

- А, ясно, фанатики, - спокійним голосом сказав Елрой, хоча всередині весь трусився від страху. – Ви ж знаєте, що з вами буде за напад на представника Занмірської республіки?

- Нам байдуже, друзяко, - старший фанатик продемонстрував хижу посмішку. – Республіка знаходиться аж на старому материку. Пройде тиждень, може два, і армія Марлогу знесе вашу дебільну долину. Всі фіолетові виродки потраплять до пекла, звідки і вилізли! Але ти, друзяко, маєш шанс на життя. Відійди з дороги!

«Аргх Галеріо, - подумав Елрой. – Долина надії».

- Це у вас зараз є шанс вижити, дітки-фанатики, - вартовий спробував зобразити найбільш грізний вираз обличчя.

Нападників це тільки насмішило. Втім, їхній сміх перервав постріл – старший з фанатиків різко звалився на землю і схопився за шию. Капітан Курт стріляв з вежі. Скориставшись шоком інших юнаків, Елрой випустив з рук рушницю, вихопив револьвер і застрелив ще одного. Ті четверо, що ще стояли на ногах, одночасно підняли зброю, але вистрілити встигли тільки троє – одного підстрелив Курт. Дві кулі пройшли зовсім близько до голови Елроя, третя полетіла у бік вежі. З боку вежі пролунали ще два постріли, двоє фанатиків впали один на одного.

Елрой підскочив до останнього ворога і прицілився йому в обличчя.

- Це правда? – процідив вартовий, дивлячись у очі фанатика. – Про армію, що буде тут через два тижні, це правда?

- Блін, та навіть менше двох тижнів! – ледь не плачучи, відповідав ворог.

- Я відпущу тебе. А ти скажеш всім, що краще не лізти до Долини надії, ясно?

Фанатик здивовано поглянув на вартового.

- Тобто, до Крайньої долини?

- Ох, ти диви, він ще й сперечається!

Більше фанатик не сперечався – чкурнув подалі від долини. Але тільки для того щоб повернутись сюди через тиждень. Разом з воїнством Марлогу.

Коли Елрой піднявся на вежу, на нього чекала погана новина. Та єдина куля, випущена у бік вежі, поранила у груди капітана Курта. Поранений лежав на ліжку та важко дихав. Іноді бурмотів щось собі під ніс.

- Він же помре… - зрозумів Елрой. – Помре, а ми лишимось тут проти всього війська.

- А тоді теж помремо, - погодився Нерм. – Знаєш, що він постійно шепоче?

- Ну?

- «Кодекс, бляха, не забувайте».

 

***

Вони поховали його біля табору енгів – староста фіолетових істот прочитав над покійником стару молитву, текст якої був незрозумілий навіть тим, хто знає єнгфілську мову.

Стоячи над могилою капітана, двоє вартових долини думали про своє майбутнє. Лунала єнгфілська пісня про хоробрих воїнів, що її співали над могилами жінки-енги.

- Розумно було б втекти з долини, поки сюди не привалило все «праведне воїнство», - сказав Нерм.

- Так, було б розумно, - спокійно погодився Елрой.

- Але ж ми так не зробимо?

- Ні, - Елрой знизав плечима. - Ні, не зробимо.

- Добре.

Постояли ще трохи, послухали пісню.

- Гарна вона, - сказав Нерм. – Пісня, тобто.

- Прекрасна, - погодився Елрой. – Ти ж розумієш, що шансів у нас немає? Навіть якщо ми зберемо загін з найсильніших енгів – нам не вистояти.

- Шансів немає, - Нерм усміхнувся. – А надія є.

- Аргх Галеріо, - промовив Елрой.

- Еге ж, - погодився Нерм. - Аргх Галеріо.

 

***

Битва, на щастя, тривала недовго – в Марлозі стався переворот і війську наказали повертатись до столиці.

Елрой Кеншлег загинув у битві.

Нерм Залсен помер через сорок три роки під час епідемії хлабізу.

Три могили, що знаходять серед Долини надії, для місцевих жителів досі є символом стійкості та доброти людської раси.

Аргх Галеріо.