Аномальний спалах

Понеділок, 8 серпня 2016 г.
Переглядів: 335
Підписатися на комментарі по RSS

Небо було червоним від потоку злості, суму та заздрощів.

Їх було четверо, вони обережно просувались руїнами міста. Троє солдатів, один медіум. Солдати постійно лаялись, медіум – насолоджувався пейзажами. Він був горбанем, той медіум. Горбанем, мутантом і дурником, як і всі вони. Доволі мало мутантів мали щастя жити серед людей, більшість лишались дикими – бігали лісами та руїнами, полювали. Іноді на людей. Ті, кого вдалось приручити, працювали на користь людському суспільству – їх використовували для розвідки, допиту та розваг.

Михайло, лідер загону, жестом дав наказ зупинитись.

- Майже дійшли до Дніпра, - пояснив він. – Там мутантів повно, зброю тримайте напоготові.

Едуард, бородатий здоровань, вдарив медіума у плече і з посмішкою промовив:

- Чуєш, Гаре? Твоїх побратимчиків мочити йдемо.

- Ратимчики, - знервовано промовив мутант. – Ратимчики злі, я – не ратимчик!

- Він зовсім дурний? – Едуард засміявся.

- То не його провина, друзяко – відчепись від горбаня, - втрутився Сашко, третій солдат. – В чому різниця між нами та ним?

- У тому що він дебіл?

- Коли тріснули стіни, його предки виявились чутливими до того, а наші – ні. Може якби ти міг відчувати підпростір емоцій, теж дурником був би.

І справді, коли підпростір емоцій луснув і все те вилилось у реальність, більшість людей  втратили розум. Виявилось, що світ емоцій був наповнений темрявою: кожна зла думка, кожна мить заздрості, кожен удар розчарування – все це почало лізти крізь тріщини. Людство стало жертвою власних демонів.

Михайло дивився на небо – воно ставало темнішим. Небо – відображення емоційного стану всесвіту. Гар витер слину, що постійно текла йому на підборіддя.

- Темнішає. Значить, мутанти близько, - мовив лідер загону. - Треба рухатись швидше. Де ти бачив той спалах?

- Ну, десь тут, - Едуард дістав мапу та показав на якийсь острівець.

- Все правильно, туди два мости ведуть. Ми підемо південним, але для початку треба дійти до річки.

Тепер вони йшли швидше. Едуард копняками підганяв горбаня Гара, той постійно відставав. Михайло міцно стискав гвинтівку – він жахливо не любив рейди до руїн. Йому навіть не вірилось, що колись люди могли жити в таких великих містах. Як вони тут не губились? Як знаходили одне одного?

Як знаходили себе?

Гар знову зупинився і Едуард дав йому звичного копняка. Тільки цього разу горбань не зрушив з місця навіть після удару.

- Ратимчики, - пошепки сказав він. – Ратимчики злі!

Едуард вилаявся, Сашко глянув на небо – ще темніше ніж зазвичай.

- Мутанти, - промовив Михайло, відступаючи у провулок. – Займіть зручні позиції, готуйтесь до бою. Гаре, любчику, зможеш сказати, скільки їх?

- Скільки їх… - повторив медіум.

- Ні, не прямо це сказати, - Михайло зітхнув. – Чорт. Блін, зараз.

Показав горбаню палець.

- Дивись, оце один твій побратимчик, - тоді показав другий палець. – Оце два. А це три, розумієш? Скільки їх насправді? Покажи на пальцях.

Подумавши кілька секунд, горбань показав усі десять пальців.

- Бляха.

- Я не розумію твого горбаня, Мишко, - гаркнув Едуард. – Це означає що їх як мінімум десять?

- Або що він так і не зрозумів, чого я від нього хочу, - пояснив Михайло. – Чорт його розбере. Будемо готуватись до гіршого.

Пролунав свист, металевий спис влетів у спину Сашка. Солдат похитнувся і закричав, потім впав на асфальт. Едуард помітив нападників – група горбатих виродків, одягнених у лахміття. Разом з Михайлом вони відкрили вогонь. Тепер, коли їх помітили, перемогти вони вже не могли. Коли останній нападник здригнувся і впав у калюжу власної крові, у провулку стало дуже-дуже тихо.

- Ох, бляха… - розгублено шепотів Михайло.

- Такими великими групами вони по містах не ходять зазвичай, - так само тихо сказав Едуард. – Сань, як ти?

Та Сашко не відповідав. Він ще дихав, але вже втратив свідомість. Шансів у нього не було. Гар, заплаканий горбань, сидів біля пораненого та плакав.

- Гаре, встань, - скомандував Михайло. – Еде, ти це зробиш? Чи мені?

- Зроблю, - процідив бородань. – Темрява породжує темряву. У світі, спотвореному темними емоціями, народжуються тільки емоції ще темніші. Можливо, Сань, тобі навіть пощастило.

Він прицілився Сашкові у голову та натиснув на гачок. Голова солдата розлетілась на шмаття. Горбань закричав. Небо стало ще темнішим.

- Нам треба йти далі.

І вони йшли. До річки лишалось пара кварталів. За високими будинками вже було видно якесь дивне, аномальне світло. Те саме, яке тиждень тому тут побачив Едуард.

- Бачиш, он воно, - показав Михайлові світло. – Стало набагато яскравішим. Так небо ніколи не світилось, правда?

- Правда. Але сканер так не спрацює, треба ближче підійти.

Гар мовчки йшов за ними.

Пройшли ще два квартали, обійшли пару високих будинків і вийшли до Дніпра. Тепер світло було видно дуже добре – сяйво простягалось над усім островом, його промені відбивались у воді. Здавалось, вони потрапили в якусь казкову країну – все навколо переливалось сотнями відтінків.

Але найдивнішим було навіть не сяйво. Найдивнішим був натовп горбанів, що повільно йшли мостом у бік острова.

- Не бачать нас. Вони ніколи не збираються у такі великі зграї! – дивувався Едуард. – Що за чортівня тут відбувається?

Михайло дістав невеликий сканер і направив його на сяйво. Едуард тим часом придивився до натовпу мутантів і втратив мову від подиву – під променями того аномального світла потворні горбаті мутанти починали перетворюватись у нормальних людей.

- Це емоція, - дивлячись на сканер, зробив висновок Михайло. – Це дуже сильна позитивна емоція, змогла пробити суцільну темряву.

- Так, це емоція, - погодився Гар.

Солдати здивовано глянули на медіума і не впізнали його. Він стояв прямо, з його рота більше не текла слина. І говорив він тепер нормально! Сяйво впливає на всіх.

- Єдина позитивна емоція, яку ми можемо собі тепер дозволити, - продовжив Гар. – Це надія.

Світло ставало все яскравішим, відтісняючи темряву.